Свято-Вознесенська Церква

Щоб підтримати віру в учениках Своїх, коли вони побачать, як Він страждає, Ісус Христос показав їм Свою Божественну славу.

Незадовго до Своїх страждань Ісус Христос взяв трьох учеників: Петра, Якова та Іоанна і з ними піднявся на високу гору помолитися(За давнім церковним переданням, це була прекрасна гора Фавор, вкрита багатою рослинністю від підніжжя до вершини).

Коли Спаситель молився, ученики від утоми заснули. Коли ж прокинулися, то побачили, що Ісус Христос преобразився: лице Його засяяло, наче сонце, а одяг Його став білим, як світло. В цей час до Нього з’явились, у славі небесній, два пророки, Мойсей та Ілля, і розмовляли з Ним про страждання і смерть, які Йому належало перетерпіти в Єрусалимі. Незвичайна радість наповнила тоді серця учеників. Коли ж вони побачили, що Мойсей та Ілля відходять від Ісуса Христа, Петро, не знаючи, що сказати, викликнув: “Господи! Добре нам тут бути; коли хочеш, зробимо тут три намети: Тобі один, Мойсеєві один і один Іллі”. Раптом світла хмара осінила їх, і вони почули із хмари голос Бога Отця: “Цей є Син Мій улюблений, в Якому Моє благовоління; Його слухайте!”

Ученики зі страху попадали на землю. Ісус Христос підійшов до них, доторкнувся до них і сказав: “Встаньте і не бійтесь”. Ученики встали і побачили Ісуса Христа у звичайному вигляді. Коли ж вони спускалися з гори, Ісус Христос повелів нікому не розповідати про те, що бачили, доки Він не воскресне з мертвих.

(Див.: Мф. 17, 1-13; Мк. 9, 2-13; Лк. 9, 28-36).

Богослужіння в це свято має ту особливість, що після закінчення літургії благословляються й освячуються принесені віруючими у храм виноград та плоди дерев: яблука, груші, сливи тощо. Свято Преображення обрано для благословення плодів, бо в Єрусалимі (звідки запозичено наш Устав) саме в цю пору дозрівав виноград, який власне, і прийнято освячувати в цей день. Церква, благословляючи принесені плоди, утверджує думку про те, що в ній, як в суспільстві священному, все – від людини до рослини – повинно бути присвячене Богу як Його творіння.

Божий угодник Пантелеймон (IV ст.) народився в місті Нікомідія у сім’ї знатного язичника Євсторгія і названий був Пантолеоном. Батько віддав Пантолеона в початкову язичницьку школу, закінчивши яку юнак почав вчитися лікарського мистецтва у знаменитого в Нікомідії лікаря Євфросина. Одночасно Пантолеон став відвідувати священномученика Єрмолая, який розповів йому про християнську віру.

Одного разу юнак побачив на вулиці мертву дитину, вкушену єхидною, яка ще була поруч. Пантолеон почав молитися Ісусові Христу про воскресіння померлого й умертвіння отруйної тварини. Він твердо вирішив, що в разі виконання його молитви стане послідовником Христа і прийме Хрещення. Дитина ожила, а єхидна померла на очах. Після цього чуда Пантолеон був охрещений з ім’ям Пантелеймон (усемилостивий).

Після смерті батька він присвятив своє життя стражденним, хворим, убогим і жебракам. Безкорисливо лікував усіх, що зверталися до нього, відвідував в’язнів, особливо християн, якими були переповнені всі тюрми, та оздоровлював їх від ран. Незабаром чутка про милостивого медика поширилася по всьому місту. Залишивши інших цілителів, жителі стали звертатися тільки до святого Пантелеймона.

Із заздрощів лікарі донесли імператору, що Пантелеймон лікує християнських в’язнів. Цар Максиміан умовляв святого спростувати донос і принести жертву ідолам, але святий сповідав себе християнином і на очах імператора зцілив розслабленого Ім’ям Ісуса Христа. Запеклий Максиміан стратив зціленого, а Пантелеймона піддав найжорстокішим мукам.

Господь з’явився святому і зміцнив перед стражданнями. Великомученика повісили на дереві і рвали залізними кігтями, обпалювали свічками, потім розтягували на колесі, шпарили киплячим оловом… Зі всіх катувань угодник Божий вийшов переможцем і сміливо викривав імператора.

За велінням Максиміана цілителя Пантелеймона кинули на розтерзання диким звірам у цирку. Але звірі лизали йому ноги і відштовхували один одного, намагаючись торкнутися руки святого. Глядачі піднялися з місць і почали кричати: «Великий Бог християнський!» Розлючений Максиміан наказав воїнам рубати мечами всіх, хто славив Ім’я Господнє, а святому Пантелеймону відрубати голову.

Страждальця привели на місце страти і прив’язали до оливкового дерева. Він став молитися. Один з воїнів ударив його мечем, але меч не завдав жодної рани. Коли святий закінчив молитву, то почувся таємничий голос, що назвав страстотерпця на ім’я і покликав у Небесне Царство. Солдати впали перед мучеником на коліна і стали просити пробачення. Кати відмовилися продовжувати страту, але Пантелеймон звелів виконати наказ імператора. Воїни зі слізьми попрощалися з угодником, цілуючи його.

Святі мощі великомученика Пантелеймона частинками розійшлися по всьому християнському світу. Він шанується як покровитель воїнів і лікарів.

На престольний празник , великомученика Пантелеймона, у село Жукотин Турківського деканату,до о.Володимира Старости, прибули розділити цю радість 16 священиків,Божественну Літургію очолив декан о.Роман Кавчак.Велика кількість людей прийшли із навколишніх сіл! На Празнику панувала молитовна атмосфера та доброзичливість!Перед початкок Літургії відслужено було акафіст до  великомученика і Цілителя Пантелеймона ,завершилось Богослуження  Водосвятним молебнем та Хресним ходом навколо головної  Жукотинської святині!

Кілька днів тому відійшов у вічність самбірський уніатський священик – ієромонах Миколай Куць. Власне ця подія по різному була сприйнята православними, але у часі його поховання виявився дуже цікавий факт: У його Заповіті, що роздавали у часі поховання, чи не в кожному рядку лунає слово «православний» і, як не дивно, не тільки в позитивному контексті стосовно саме православних, але і відносно саме уніатів (греко-католиків). При цьому в усьому тексті явно прослідковується спроба поставити знак рівності поміж уніатами та дійсно православними. Ця метаморфоза є ще більш дивною, коли згадати той факт, що цей священик був одним з організаторів спроби знищення Православ’я в Самборі…

Така зміна свідомості уніатського священика, а він у цьому далеко не одинокий, а також захоплення та радість з цього приводу деяких православних, змусила нас ще раз задуматися про саме право уніатів називати себе «православними», сенс, який вони насправді вкладають у ці слова, та саму сучасну історію повертання цього слова у вжиток Уніатської Церкви (УГКЦ).

Коли ми звернемось до історії, то побачимо, що слово «православний» з’явилося в уніатських служебниках ще в 1617 р. Саме тоді, під час Великого входу, уніати почали вживати виголос «і всіх вас, православних християн…» [1]. Але це не було ствердженням їх (уніатів) православності, а тільки спробою підкреслити – «лише ми, з’єднані, правильно славимо Бога». Саме з таким сенсом ці слова поступово переходили в усі офіційні уніатські служебники, від найбільш старовинних до сучасних. Цей факт підтверджується і документами Київської уніатської митрополії, бо тут ми не знайдемо саму назву «православні», а тільки «уніати» або «з’єднані».

Не змінилося ставлення уніатів до Православ’я і в ХХ ст. Ще в 1929 році уніатський владика Григорій Хомишин (сьогодні Католицький Костел вже оголосив його «блаженним священномучеником») виступив проти друкування і розповсюдження українського календаря «Рідної школи», так як останній поміщав у календарі православних святих. При цьому виступ Станіславського єпископа був викликаний тим, «що через ці, на перший погляд незначні речі, ми греко-католики привикаємо до православ’я» [2]. Ще більш щиро висловився один з ігуменів – васильянів: «Мені прикро, що мушу се голосити, але в ім’я Бога, в ім’я католицької Церкви, хоч би був і рідний батько, коли він православний, треба його відректись. Не майте нічого спільного з православними» [3].

Як бачимо, ще далеко до ліквідації Української Католицької Церкви радянською владою, більшість її владик та священиків мали до реального Православ’я дуже негативне відношення.

Негативне ставлення до Православ’я ще більше зміцнювалося в осередку уніатів після ліквідації Греко-католицької Церкві в 1946 р. Цей акт радянської влади, що не мав жодного стосунку до Православної віри, уніатські ієрархи та священики використовували для ще більшого розпалювання ворожнечі не тільки власне до Руської Православної Церкви, а до Православ’я загалом. При цьому вони ігнорували той факт, що навіть у їх середовищі далеко не всі відмовлялися від переходу в Православ’я. Наприклад, станом на липень 1945 р., коли ще не було ніяких гонінь, до «Ініціативної групи по з’єднанню з РПЦ» приєдналися: у Львівській області – 101 з 281; Дрогобицької області – 161 з 333 бувших уніатських священиків [4].

Вороже ставлення уніатів до Православ’я та православних у повній мірі проявилося в кінці 80 – початку 90-х років ХХ ст., коли Українська Греко-Католицька Церква почала вихід з підпілля. Саме тоді, маючи надію на швидку перемогу над Православ’ям (переважно через національно-патріотичну риторику), уніатські священики не тільки всіляко зневажали православних, відкрито кажучи, що «православ’я буде тільки за Уралом», а і намагалися викреслити слово «православний» навіть з богослужебної літератури та замінити його словом «правовірний».

Але мріям уніатів про повне знищення Православ’я в Галичині та швидкому поширенні УГКЦ по всієї території України не дано було справдитися. Український народ ще з часів благовірного гетьмана Петра Сагайдачного та гетьмана Богдана Хмельницького зробив добру прищепку в супротив уніатсько-католицької єресі. Навіть на Заході України греко-католики не «завоювали» більшість. Це стало зрозумілим вже в другій половині 90-х років ХХ ст., а ще більше виявилося в остатнє десятиріччя.

Так, станом на 2010 р., Православних вірних було:

Західний регіон – 45,9 % (уніатів – 37,2%)

Центральний регіон – 73,8 % (тут відносно уніатів спостерігається явний спад: від 0,6% у 2000 р. до 0,3 % в 2010 р.)

Південь і Схід – 76, 4 та 71,8 %% (уніатів, відповідно, 0 та 0,8%%) [5].

Повний провал «лобових атак» на Православ’я та фактично екстенсивний «розвиток» УГКЦ у Галичині вимусив уніатів різко змінити свою стратегію. Тепер вони почали активно мімікрирувати під православних для проведення політики активного прозелітизму [6]. Під тиском об’єктивних реалій вже навіть у запеклих уніатських активістів 90-х років почала змінюватися риторика. На зміну словам про «клятих православних» та «правовірних уніатів» прийшли слова про греко-католиків як про «православних у єдності з Римом» та «подвійній єдності» (примарну можливість бути в євхаристичній єдності одночасно з Православними Церквами та з Римом). Ця ідея була побудована на хибному ґрунті відсутності канонічних та догматичних розбіжностей поміж православними та греко-католиками, а єдина перешкода єднання – це відсутність євхаристичного спілкування православних з Римом, а греко-католиків – з Православними Церквами в Україні. Ця ідея «подвійної єдності» навіть викликала активну дискусію на «Богословському порталі» (http://theology.in.ua) та була цілком розбита, як православними [7], так і уніатськими дослідниками [8].

Загалом, всі спроби сучасних прозелітів-уніатів обґрунтувати свою православність «від часу Берестейської унії 1596 року» не мають під собою наукового підґрунтя. Вже в умовах Берестейської унії було визнано: п. 1 – походження Святого Духа «і від Сина» та п. 2 – наявність «чистилища» [9]. Признанням цих католицьких догматів уніати вже відірвали себе від Вселенського Православ’я, а в ХІХ ст. цей відхід зробився ще більшим через визнання новітніх єретичних католицьких догматів про «Непорочне зачаття» [10] та «Папський примат» [11]. На сьогоднішні день УГКЦ, як і інші т.зв. уніатські «Церкви свого права», цілком сповідають католицьку догматику, а їх православність – це тільки зовнішній обряд (який також зазнав певних змін) [12].

Таким чином, маємо можливість зробить наступні висновки: Так звані «Метаморфози уніатської свідомості», коли їх священики почали говорити про свою «православність», це виключно хитрий крок, який скерований на розмивання православних громад та проведення політики прозелітизму. Нам, українським православним, що відстояли своє право вільно сповідати справжнє Святе Православ’я в тяжкій багатовіковій боротьбі з католицько-уніатською експансією, потрібно бути пильними та адекватно реагувати на всі спроби уніатського прозелітизму, під якими б гарними та спокусливими словами він не приховувався.

прот. Сергій Горбик

Книга Служебник… Вільно, 1617 г.
Кудрик В. Маловідоме з історії греко-католицької Церкви. Т. ІІІ. Вініпег, Манітоба, 1952. Ст. 51
Кудрик В. Маловідоме з історії греко-католицької Церкви. Т. І. Вініпег, Канада, 1952. Ст. 198
Гіщинський В. Тернистий шлях Василіанського чину за роки панування у Західній Україні радянського комуністичного режиму (1939-1989). // Добромильська реформа і відродження Української Церкви. Львів, 2003. Ст. 223
Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин. Інформаційно-аналітичні матеріали до Круглого столу на тему: «Державно-конфесійні відносини в Україні, їх особливості і тенденції розвитку» 8 лютого 2011р. Київ, 2011. Ст. 34
«Дайте мені Вашу адресу, і я надішлю Вам факти». Відкритий лист протоієрея Миколая Данилевича щодо уніатського прозелітизму (http://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/16890-dajte-meni-vashu-adresu-i-ya-nadishlyu-vam-fakti-vidkritij-list-protoiyereya-mikolaya-danilevicha-shhodo-uniatskogo-prozelitizmu.html)
Прот. Сергій Горбік. До питання ідеї УГКЦ про «подвійну єдність» (http://theology.in.ua/ua/bp/discussions/theme/40823/)
О. Орест-Дмитро Вільчинський. В продовження дискусії навколо ідеї «подвійної єдності» (http://theology.in.ua/ua/bp/discussions/theme/40990/)
Кунцлер Міхаель. Літургія Церкви. Львів, 2001 р. Ст. 331.
Лосский В.H. Догмат о непорочном зачатии (http://www.pagez.ru/olb/108.php)
ΝΙΚΟΛΑΟΥ Π. ΒΑΣΙΛΕΙΑΔΗ. ΠΑΠΙΚΟ ΠΡΩΤΕΙΟ Φρικτή Εκκλησιολογική Αίρεση (Микола П. Василіадіс. Папський примат – Страшна екклезіологічна єресь) джерело сайт http://www.impantokratoros.gr/papiko-proteio.el.aspx
С. Софія Сеник. Латинізація в Українській католицькій Церві. Люблін, 1990 р.

http://uaoc-ls.com/?p=5230

 ЗАПОВІТ ІЄРОМОНАХА МИКОЛАЯ КУЦЯ

2 серпня Православна Церква відзначає пам’ять пророка Іллі (ІХ ст. до Р.Х.).

Пророк Ілля жив за найбільш нечестивого царя Ахава,який поклонявся ідолу Ваалу (сонцю) і змушував до того і народ. Ілля прийшов до Ахава і від імені Божого оголосив йому: “За твоє нечестя в ці роки не буде ні дощу, ні роси, хіба що за моєю молитвою”.

Так і сталося. Почалася страшна посуха; навіть трава вигоріла, і настав голод. Ілля, з волі Божої, оселився в пустелі біля одного струмка, куди ворони приносили йому хліб і м’ясо, а воду він пив із струмка.

Коли струмок висох, Бог повелів пророкові йти в язичницьке місто Сарепту Сидонську до однієї бідної вдови і жити в неї. У цієї вдови, яка мешкала зі своїм сином, залишилося лише одна жменька борошна і трохи олії. Прийшовши в Сарепту, Ілля повелів їй спекти для нього корж і обіцяв, що борошно та олія не будуть зменшуватися, доки не дасть Господь дощу на землю. Жінка повірила пророкові Божому і зробила так, як він сказав їй. Борошно та олія у неї не зменшувалися. Невдовзі у цієї вдови син захворів і помер. Пророк Ілля тричі помолився над ним Богу, і хлопчик ожив.

Три з половиною роки тривала посуха. Ілля, за велінням Божим, знову прийшов до Ахава і запропонував йому зібрати ізраїльський народ на горі Кармил. Коли Ахав зібрав народ, Ілля сказав: “Досить вам бути в нечесті. Пізнайте істинного Бога. Принесімо жертву: ви – Ваалу, а я – Господу Богу, але вогню не розводитимемо. Хто пошле з неба вогонь на жертву, Той і є істинний Бог”. Усі погодилися.

Першими стали приносити жертву жерці Ваалові. Вони приготували жертовник, поклали на нього тельця і цілий день біля нього стрибали і кричали: “Ваале, почуй нас!” Однак відповіді не було. Настав вечір. Тоді Ілля приготував жертовник, викопав навколо нього рів, поклав на жертовник дрова і тельця і повелів поливати жертву водою так, що нею наповнився рів. Потім Ілля звернувся з молитвою до Господа. І вмить зійшов з неба вогонь Господній, і попалив не лише дрова і жертву, але знищив і воду, що наповнювала рів, і камені, з яких було складено жертовник. Увесь народ у страху впав на землю і вигукнув: “Господь є істинний Бог, Господь є істинний Бог!” А Ілля знищив усіх пророків Ваалових.

Після цього Ілля зійшов на вершину гори і став молитися про дощ. З моря подув вітер, на небі з’явилися великі хмари і пішла злива.

Цариця ж Ієзавель, дружина Ахавова, незважаючи на чудеса, переслідувала і далі Іллю за те, що він піддав смерті усіх жерців Ваалових. Ілля сховався в пустелі. Йому здавалося, що він тільки один залишився вірним Богу, і тому його хочуть убити. І він зовсім занепав духом. Але Господь підбадьорив його, явившись йому, коли Ілля ночував у печері гори Хорив.

Голос Божий сказав йому: “Іллє! Вийди і стань на горі перед лицем Господнім”.

І ось подув великий, сильний вітер, роздираючи гори і руйнуючи скелі. Але у цьому вітрі не було Господа. Згодом стався землетрус, але й у землетрусі також не було Господа.

Згодом з’явився вогонь, але й у вогні не було Господа.

Після всього повіяв тихенький вітрець, і там був Господь.

Господь утішив Іллю і сказав, що серед ізраїльтян є ще сім тисяч чоловік, які не кланялись ідолам, і що Він висуне з-поміж них пророка Єлисея, якого і повелів помазати.

Явлення Господа показало Іллі, що Господь не лише грізний Суддя, що карає, але й милостивий, добрий Отець. Це явлення також прообразувало собою пришестя на землю Ісуса Христа, що явився не для того, аби судити і карати, але й щоб милувати і спасти людей.

Ілля, згідно з вказівкою Божою, помазав у пророки Єлисея, який згодом став його учнем.

Якось, коли вони йшли разом, Ілля сказав Єлисеєві: “Поки я з тобою, проси в мене, що бажаєш”.

Єлисей відповів: “Дух, який у тобі, нехай буде на мені подвійно”.

Ілля сказав: “Багато ти просиш, та якщо побачиш, як мене буде забрано від тебе, то отримаєш”.

Вони пішли далі. Раптом з’явилася вогняна колісниця з вогненними конями, й Ілля понісся у вихорі на небо.

Єлисей, бачачи це, вигукнув: “Отче мій, отче мій, колісниця Ізраїля і кіннота його!”

Слова пророка Єлисея означали, що святий пророк Ілля своїми молитвами захищав царство Ізраїльське від ворогів краще, ніж усе воїнство ізраїльське – колісниці і кіннота його.

В цей час до ніг Єлисея впала милоть, тобто плащ, Іллі. Єлисей підняв його і з ним отримав подвійний дар пророчий.

На світлинах  бачимо  ,на святкувані,у вишитому облачені, Високопреосвященішого Архієпископа Дрогобицького і Самбірського Якова!

Цього року особливо урочисто Українська Православна Церква Київського Патріархату відзначила церковне і державне свято – 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України. Кульмінацією святкування стала багатотисячна Хресна хода центральними вулицями столиці – від Володимирського собору до пам’ятника Хрестителю Руси святому Володимиру Великому, де було звершено молебень.

Богослужіння з нагоди подвійного свята – престольного свята кафедрального патріаршого Володимирського собору і 1025-ліття Хрещення Київської Русі – 27-28 липня 2013 р. очолив Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у співслужінні понад 40-ка архієреїв та представників духовенства з усіх єпархій Київського Патріархату. Розділив радість свята також Предстоятель Чорногорської Православної Церкви Блаженнійший Архієпископ Цетіньський і Митрополит Чорногорський Михаїл.

27 липня у Володимирському патріаршому кафедральному соборі столиці відбулося Всенічне бдіння, під час якого було прославлено канонізованого Помісним Собором Київського Патріархату благовірного князя Оскольда, першомученика Київського.

28 липня, в неділю, була звершена урочиста Божественна літургія, яка розпочалася о 9.30. Храм, що вміщає понад 5 тисяч чоловік, та подвір’я навколо нього були наповнені богомольцями, які все прибували і прибували з різних куточків України – від близьких до віддалених.

Перший канал Українського телебачення вів трансляцію патріаршого богослужіння. На запричасному стиху архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій виголосив прийняте напередодні Звернення Священного Синоду з нагоди свята 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України.

Після завершення Божественної літургії (близько 12.00) від Володимирського собору в напрямку до пам’ятника князю Володимиру вирушив Хресний хід. Він зібрав більше учасників, ніж у попередні роки – понад 25 тисяч чоловік, з яких понад 2 тисячі становили священнослужителі. Люди йшли не тільки по вулиці, але й бічними тротуарами.

Величну ходу мали можливість спостерігати також члени делегацій Помісних Православних Церков, які перебували біля готелю “Хаят” – місця свого проживання у Києві.

Довжина Хресного ходу від голови до кінця колони склала понад кілометр (коли початок ходу був на Софіївській площі, його завершення було на розі вул. Володимирської та бульвару Шевченка). Загальна тривалість шляху – близько 2,5 кілометрів.

Незважаючи на жарку погоду та поважний вік – невдовзі владиці виповниться 85 років – Предстоятель, Святійший Патріарх Філарет не тільки звершив понад двогодинну Божественну літургію, але й пройшов весь шлях ходу та очолив молебень біля пам’ятника князю Володимиру.

На сходах перед постаментом пам’ятника князю-хрестителю лунали молитви до нього та всіх святих землі Української. Патріарх прочитав молитву до рівноапостольного князя, а потім тисячі присутніх проспівали величання.

Після завершення молебню Патріарх Філарет звернувся до всіх зі словом повчання. “Вчора тут Московський Патріархат звершував молебень для високоповажних державних осіб та гостей. А ми сьогодні звершили молебень для українського народу” – зазначив Патріарх під оплески присутніх. Він закликав віруючих долати ворожнечу та єднатися у Помісну Церкву, а також долати гріхи у собі, а не шукати їх у ближнього.

Богослужіння завершилося многоліттям Патріарху, ієрархам, Україні, її владі та війську, і всім православним християнам. Після чого Предстоятель окропив віруючих святою водою, а потім дав відповіді на питання журналістів.

Святкове богослужіння завершилося після 14 години, тобто тривало загалом понад 4,5 години.

У якості подарунку в Михайлівському монастирі на паломників чекав чудовий спів хорового колективу «Орфей», а також можливість підкріпити свої тілесні сили їжею на благодійному обіді, який був організований за сприяння Патріаршого намісника, митрополита Переяслав-Хмельницького і Бориспільського Епіфанія.

Багатотисячне загальноцерковне торжество з нагоди 1025-ліття Хрещення Київської Русі ще раз засвідчило духовну силу Київського Патріархату, стало втіхою та підтримкою численним священикам і мирянам з різних куточків України, які змогли побачити велич Церкви, до якої належать, та відчути причетність до важливої духовної справи творення єдиної Помісної Православної Української Церкви.

Зі святом 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України!

На світлині бачимо представників ,на святкувані, від Турківського деканату : декан о.Роман Кавчак та капелан о.Казимир Ільницький. 

Іван Хреститель народився в сім’ї священика Захарії та Єлисавети, родички Богородиці, коли вони були у похилому віці і вже не сподівалися на потомство, він був посланий Богом, щоб приготувати вибраний народ до визнання Ісуса Христа Месією. «Він буде великим в очах Господніх» (Лк. 1, 15), – каже ангел до батька св. Івана – Захарії, сповіщаючи йому новину про те, що невдовзі у нього народиться син.
Іван Хреститель, якого ще називають Предтечею, своїм суворим способом життя (Мк.1, 6.) дав взірцевий приклад богопосвятного життя. Він закликав людей до покаяння, кажучи: «Слідом за мною йде сильніший від мене, що Йому я недостойний, нахилившись, розв’язати ремінця на Його взутті. Я вас хрестив водою, а Він хреститиме вас Духом Святим». (Мк. 1, 7-8). За відважне проповідування і напоумлення навіть безбожного царя Ірода, Іванові відрубали голову. Частина його святих мощей похована у Севастії.
За Йосифом Флавієм – Ірод наказав вбити Іоанна Хрестителя, боячись політичних хвилювань, що могли б бути викликані виступом цього пророка. За Євангелієм від св. Матфея св. Іоанн був жертвою Ірода через те, що викрив його у гріховному шлюбі з жінкою брата. Тут також немає протиріччя, оскільки цілком можливо, що Ірод Антипа керувався обома мотивами. Крім того, вплив пророка на народ і небезпека народних хвилювань могли служити підставою для страти Іоанна Хрестителя. Але не варто забувати, що Йосиф Флавій підтверджує вказівку євангелістів: Антипа розійшовся зі своєю законною дружиною, дочкою Арети, і знаходився у незаконному шлюбі з Іродіадою. «Той бо Ірод, пославши, схопив Іоанна і в в’язниці закув його, через Іродіаду, дружину брата свого Филипа, бо він одружився із нею» (Мк.6;17). Якщо св. Марк називає чоловіка Іродіади «Филипом», а Йосиф Флавій – Іродом, то це не має великого значення. «Ірод» було фамільним ім’ям, і законний чоловік Іродіади міг носити ще ім’я «Ірод», крім свого власного імені «Филип». Йосиф Флавій повідомляє, що у Ірода Великого було двоє синів з іменем «Ірод». Один з них був Іродом Антипою, певно і другий син носив іще й власне ім’я, крім імені «Ірод».
Шанування Івана Хрестителя, зокрема у Східній Церкві, – особливе. Іван Хреститель єдиний з усіх святих після Богородиці, що має свій празник Зачаття і празник Різдва. Впродовж церковного року у Східній Церкві відзначають 6 празників в честь цього святого: празник Зачаття, Різдва, Усікновення Голови, Перше, Друге ,Третє Знайдення Голови, Собор святого після празника Богоявлення. У самому Євангелії наводяться слова Христа: «Істинно кажу вам, що між народженими від жінок не було більшого від Івана Хрестителя» (Мф. 11, 11). Св. Іван Хреститель це велетень духа, що стоїть на грані двох Завітів: Старого й Нового. Він замикає пророків, а відкриває апостолів. Він не тільки пророк, але й предтеча, христитель і мученик. Він єдиний мав ласку хрестити того, що Його інші пророки тільки предсказували та в дусі бачили.

У той час, коли Іоан Предтеча проповідував на берегах Йордану і хрестив людей, Ісусові Христу виповнилося тридцять років. Він також прийшов з Назарета на річку Йордан до Іоана, щоб отримати від нього хрещення.

Іоан же вважав себе недостойним хрестити Ісуса Христа і став відмовляти Його, кажучи: “Мені треба хреститися від Тебе, і чи Тобі приходити до мене?”

Та Ісус сказав йому у відповідь: “Облиш нині”, тобто не відмовляй Мене тепер, “бо так належить нам виконати всяку правду”- виконати все за Законом Божим і показати приклад.

Тоді Іоан не став перечити і хрестив Ісуса Христа. Після завершення хрещення, коли Ісус Христос виходив з води, раптом розкрилися над Ним небеса, й Іоан побачив Духа Божого, Який у вигляді голуба спускався на Ісуса, а з неба почувся голос (Бога Отця): “Це є Син Мій улюблений, в Ньому Моє благовоління”.

Тоді Іоан остаточно впевнився, що Ісус є очікуваний Месія, Син Божий, Спаситель світу.

(Див.: Мф. 3, 13-17; Мк. 1, 9-11; Лк. 3, 21-22; Ін. 1, 32-34).

Хрещення Господа нашого Ісуса Христа святкується Православною Церквою як одне з великих свят 19 січня. Свято Хрещення Господнього також називається святом Богоявлення, тому що під час хрещення Бог явив (показав) Себе людям, що Він є Пресвята Тройця, а саме: Бог Отець промовляв з неба, втілений Син Божий хрестився, а Дух Святий зійшов у вигляді голуба. А також при хрещенні люди вперше могли побачити, що в особі Ісуса Христа з’явилась не тільки людина, але разом і Бог.

Напередодні свята встановлено піст. Цей день називається Навечір’ям Богоявлення, Святим вечором, Свят-вечором. У пам’ять того, що Спаситель своїм хрещенням освятив воду, в цей день освячується вода у храмі, а в саме свято – на річці чи в іншому місці, де беруть воду. Процесія для освячення води називається Хресним ходом на Йордан.

Православна церква — 14 січня відзначає свято Обрізання Господнього та надання Христу імені Ісус. У той же день  Церква згадує  — Василія Великого та Петра Могили.

Подія обрізання Ісусу описується в Євангелії від Луки (2, 21): «Як сповнились вісім днів, коли мали обрізати хлоп’ятко, назвали Його Ісус – ім’я, що надав був ангел, перше ніж він почався в лоні».

У Старому Завіті обрізання було законом на знак союзу Бога з Авраамом і його нащадками: Цей обряд мав дуже велике значення, оскільки символізував зарахування до членів релігії і народу та підкорення себе законові та обов’язкам. Невиконання закону означало його ламання та виключення з членства народу.

«Слово «обрізання» вживається в Старому Завіті часто в символічному значенні, коли говориться про обрізання чи не обрізання серця, уст чи вух, себто бути послушним Господу Богові чи бунтуватися проти Нього. Ісус Христос, який подібний до нас у всьому, крім гріха, не потребував ніякого очищення, будучи Сином Божим. Проте Він виконав цей припис, показавши неухильність Господньому закону та надавши йому нового значення новозавітнього хрещення.

Церква у події обрізання Ісуса Хрста акцентує насамперед на жертві й самовідреченні — кожен християнин мусить практикувати обрізання від своїх похотей та злих намірів.

Також у той день надали Христові ім’я Ісус, що вказує на святість і Його силу.
14 січня, за Юліанським календарем, Церква згадує пам’ять св. Василія Великого.

Він народився близько 330 року в Кесарії і походив зі знатного роду, що славився не лише багатством, а й ревною християнською вірою. Батько був адвокатом і викладачем риторики. У сім’ї було десятеро дітей, з яких п’ятеро і мати Емілія зачислені до святих.

Першу освіту Василій здобув під керівництвом батька. Після його смерті святий вирушає на навчання до Константинополя, а потім до Афін, де опановує риторику і філософію, астрономію і математику, фізику і медицину. Опісля він повертається в Кесарію, де викладає риторику. Близько 362 року він був висвячений у сан диякона єпископом Мелетієм, а через 2 роки — у сан пресвітера єпископом Кесарійським.

Святий написав багато праць, залишивши по собі велику духовну спадщину – це твори догматичні, моральні, аскетичні, полемічні, пояснення Святого Письма, 366 листів. Він уклав текст Божественної Літургії, приклався до формування вчення про Пресвяту Трійцю. Його визнають Великим Вчителем Церкви.

 Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Горох, чечевиця,
І всяка пашниця,
Внизу корениста,
Зверху колосиста,
Щоб на майбутній рік
Було більше, ніж торік.
Щоб всього було доволі
І в коморі, і на полі.
Сію, сію, посіваю,
З Новим роком
Вас Вітаю!

Св. архідиякон Стефан є першомученик, тобто перший мученик за Христову віру. Син Божий зійшов на землю , народився як чоловік, а св. архідиякон Стефан, як перший мученик за Христову віру, перший народився для неба і перший відкрив довгий шлях св. мучеників за Христову віру.Про його життя , діяльність , мученицьку смерть ми дізнаємось із Святого Письма:
“Діяння Св. Апостолів”.

У ті часи велося переслідування з боку синедріону проти християн. І ця чаша не минула Святого Стефана.

Святий архідиякон Стефан був одним із 70-ти апостолів Христових. Після Вознесіння Господнього число вірних в Єрусалимі стало зростати, а також збільшилась потреба в кількості апостолів для служіння їм. Тоді апостоли вирішили скликати раду і просити її вибрати з поміж них сімох побожних мужів, повних Духа Святого і мудрості. Нововибрані мужі мали допомагати апостолам у місійній праці: опікуватися вдовами, сиротами, збирати милостиню і правильно її розподіляти. Апостоли помолилися над ними, висвятили їх у диякони, положивши на них руки. Так було встановлено священичий ступінь дияконів ( помічники священиків і єпископів). Цей звичай зберігся в Христовій Церкві і до сьогоднішнього дня.

Серед обраних дияконів особливою побожністю, ревністю в служінні Богові, мудрістю відзначався молодий Стефан. Через це його призначили архідияконом, тобто проповідником серед дияконів. Він мав величезний дар проповідника і повчав з такою силою та вірою , що навіть вороги не мали відваги перечити йому і не могли зрівнятися з ним у премудрості. Це привело до того, що вони намовили декого з юдеїв засвідчити, що св. Стефан говорив образливі слова проти Мойсея і самого Бога. За це архідиякона було ув’язнено. Він постав перед радою старійшин. На свій захист Святий Стефан виголосив велику промову, де засудив юдеїв, що вони не дотримали закону Мойсея і вбили Месію. Своїми словами архідиякон викликав у них ще більшу лють . Вони засудили його до смерті через каменування. Святий Стефан не злякався цього, бо він пам’ятав, що людина повинна боятися лише Бога.

Поглянувши на небо побачив Святий Стефан славу Божу і Ісуса, який стояв по правиці Бога, і мовив: “Ось бачу відкрите небо і Сина Чоловічого, який стоїть по правиці Бога”. Вони ж закричали голосом великим і, затуливши вуха свої,кинулись на нього разом та вивели за місто, і почали каменувати. Свідки ж поклали свою одежу у ногах хлопця, що звався Савло. І каменували Стефана, який взивав, мовивши: “Господи Ісусе, прийми дух мій!” А впавши на коліна, закликав сильним голосом: “Господи , не постав їм цього за гріх !” І промовивши це, смертю заснув .”(Діяння8 ,55-60).

Святий архідиякон Стефан загинув мученицькою смертю маючи 30 років. Після каменування вороги залишили його тіло на здобич диким звірам. Про це згадує у своїх писаннях св.Ієронім. Аж на наступну ніч Гамалиїл,відомий вчитель закону єврейського,який захищав апостолів у синедріоні( Дії.5,34-39 ), а пізніше сам із сином Авивом увірував в Христа і проповідував про Нього, послав надійних людей, щоб вони таємно взяли мощі Святого Стефана і перенесли його в село Кафоргамалу, недалеко від Єрусалиму. Там Гамалиїл похоронив святе тіло, зросивши його своїми сльозами.

У 415 році тіло Святого Стефана було віднайдено, перевезено до Єрусалиму і перепоховано в храмі на Сіоні. Згодом дружина візантійського імператора Феодосія, Євдокія, відвідуючи Єрусалим,побудувала величавий храм на честь св.Стефана. Він був зведений на тому місці, де зазнав мученицької смерті св. архідиякон Стефан.