Свято-Вознесенська Церква

21 вересня Православна Церква святкує Різдво Пресвятої Богородиці, яке також називається другою Пречистою.Це день відкриває новий церковний рік – вся історія Нового заповіту починається з появи на світ маленької дівчинки, яку назвуть престолом Бога і яка стане тими Дверима, через які з`явиться спаситель світу – Христос. Богородиця народилась у немолодого благочестивого подружжя Іоакима і Анни. Іоаким походив з дому царя Давида, Анна – з роду священиків. Племінниця Анни, праведна Єлизавета, стала потім матір`ю Іоанна Хрестителя і двоюрідною сестрою майбутньої Діви Марії. Одного разу до Анни явився ангел Господній і сказав: “Твоя молитва почута Богом, і ти зачнеш і народиш дочку благословенну, вищу за всіх земних дочок. Заради Неї благословляться всі роди земні. Наречи Її Марія. “Почувши ці радісні слова, праведна Анна поклонилась Ангелові і сказала: “Живий Господь Бог мій! Якщо у мене дійсно народиться дитя, то я віддам його Господові на служіння. Хай воно служить Йому, восхваляючи Його ім`я на все життя.”

З усіх описаних подій на святковій іконі відображений саме момент народження Пресвятої Діви. Її мати, праведна Анна, в центрі на високому ложі. Поряд – дружини з дарами, повитуха і служниці, які омивають Богоотроковицю в купелі або вже підносять Її матері. Нерідко зображена і Діва Марія в колисці. Це свято – велика втіха для бездітних пар.

Кожного року на початку осені ми сумуємо з приводу мученицької кончини Іоанна Предтечі — усікновення його чесної глави. Про Святого Пророка Іоанна віщував пророк Ісайя, що він прийде приготувати дорогу грядущому Господу. За свідченням святого євангеліста Луки, народження Пророка й Хрестителя Іоанна було сприйнято всіма близькими людьми з радістю і надією на спасіння.Погляньмо, брати й сестри, на лик великого угодника — Предтечі та Хрестителя Іоанна. Про нього Сам Христос говорив, що з усіх народжених на Землі він — найбільший. Він суворий подвижник. Життя його — суцільний подвиг. Він носить тільки необхідний одяг, покриваючи своє тіло шкірою верблюда й підперезаючись широким поясом. Живе в пустелі. Харчується тільки диким медом і акридами. Він не п’є вина. Він у подвизі усамітнення готує себе для великої справи — приготувати серця й уми людей до прийняття Христа Спасителя. Бог благоволив вибрати Предтечею обіцяного Месії саме його — великого Пророка, сильного духом подвижника, земного ангела, світоча Світла, ангела у плоті.

Предтеча Іоанн з усією ревністю проповідує покаяння, запальним своїм словом навертає уми й серця заблудлих іудеїв, викриває в гріхах і пороках як простих людей, так і сильних світу цього; тих, хто покаявся, хрестить у водах Йордану. Він, викривач неправди, мученицьки постраждав за правду. Церковна іконографія у так званому Деісусному чині зображає Предтечу першим, після Богоматері, яка стоїть поряд із Христом Спасителем, Царем Слави, в постійній молитві за світ і людей. Він — останній пророк Старого Завіту й перший пророк-мученик Нового Завіту, найближчий друг Христа.

Церква вірить в його молитви і звертається до них. Коли ми, віруючі, відзначаємо те чи інше християнське свято, молитовно вшановуємо того чи іншого Божого угодника, ми не тільки віддаємо йому хвалу і прохання, але й намагаємося, чи, принаймні, повинні намагатися наслідувати його. Кращим даром святому, якого прославляємо, буває наше прагнення наслідувати чесноти його, наслідувати його віру, надію і любов.

У чому ж, брати й сестри, ми можемо наслідувати найбільшого з усіх народжених? Перш за все, потрібно просити його молитовної допомоги у справі нашого вдосконалення, вникаючи у життя, подвиги і святість великого Предтечі. Ми не можемо бути ангелами у плоті, бо ми дуже слабкі й немічні. Але ми можемо боротися, як боровся він, живучи в пустелі, зі своїми порочними думками.

Слово Боже говорить, що від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюби, любодіяння, лжесвідчення, хула. Ми будемо спадкоємцями Предтечі, якщо боротимемося зі своєю гордістю. Гордість скинула ангелів з неба в пекло. Вона принижує й губить кожну людину. Борячись з нею, необхідно виховувати в собі смирення Предтечі, бо воно возвеличує і рятує людину.

Наслідуючи великого Предтечу, необхідно стримувати свій язик, просити Бога, щоб Він поставив сторожу устам нашим, щоб з них не виходило ні слова роздратування чи осуду, чи порочного міркування, чи прокляття. Усякому зусиллю людському до добра і благочестя сприяє допомога Божественної благодаті й допомога прославлених Церквою святих угодників Божих.

Нехай же молитовне заступництво і допомога найбільшого Пророка Божого, Предтечі та Хрестителя Господнього Іоанна допоможе нам відкинути спокуси пітьми і приєднатися до сил світла, щоб достойно і праведно славити трисвяте ім’я Боже і святих Його угодників. Амінь.

1 ВЕРЕСНЯ – День знань – особливе свято! Завжди яскравий, насичений емоційністю та хвилюючою атмосферою. Голосно звучить урочиста музика, звідусіль лунають теплі поздоровлення i кожне людське серце, хвилюючись відгукується на заклик першого дзвінка! У цей день від всієї душі хочеться побажати успіхів у навчальному процесі та щоб новий навчальний рік приносив тільки приємні враження!
     Свято 1 вересня, завжди залишається в пам’яті кожної людини. Де хто асоціює його зі шкільними роками, комусь більше запам’ятались роки навчання у ВУЗі, а може молодий вчитель більше хвилювався, коли сам вперше йшов на свій власний урок. Втім 1 вересня це всенародне свято, адже тільки завдяки знанням людина досягла сучасного розвитку.

Першого вересня традиційно відзначається День знань, який символізує початок нового навчального року в усіх навчальних закладах країни – події національного масштабу. Мабуть, у такий день багато хто пригадає для себе висловлювання мудрих людей, якi варто взяти до уваги на все життя. “Знання – це скарб, а вмiння вчитись – ключ до нього”. “Знання тiльки тодi знання, коли воно набуте зусиллями думки, а не пам’яттю”. “Доводити людинi потребу знань – це все одно, що переконувати її в корисностi зору”. Правда, і сам час, особливо сьогодні, настiйно диктує: не хочеш вiдстати вiд життя – учись! Тому важко сказати, чого в цей день більше – свята чи налаштування на роботу в усіх учасників навчального процесу

Не винятком став цей день і у селі Боберка! На запрошення директора школи прибули гості, зокрема: сільський голова,начальник прикордонної частини,представник із Адміністрації району та місцевий священик!  Госьті звертались із своїми промовами, а учні гарно проводили урочисту частину.Після завершення святкової лінійки священик отець Роман побував на першому уроці в 5 класі,який провела Наталя Михайлівна Вовчанська!Темою уроку була” Україна-моя земля!”На високому педагогічному рівні була розкрита тема уроку! Розповідь проходила в спокійній затишній атмосфері! Хай щастить Вам учні та вчителі! Бог дає міцне здоровя ,а Мати Божа Покриває Своїм Всечесним Омофором!

Слава Ісусу Христу!

Вельмишановні й серцю дорогі мої парафіяни та прихожани!

З нагоди великого національного свята нашої державності – Дня незалежності України! Прийміть найсердечніше вітання і побажання: Народ України святкує уже 20 річницю, відколи здійснилася споконвічна мрія наших предків – бути господарями на своїй найбагатшій, прекрасній і чарівній українській землі.

Ще, з часів Київської Русі, українці прагнули вільно жити,мати свою Незалежну Православну Церкву сповідувати свої традиції та звичаї не зазнаючи при цьому поневірянь та утисків. Історичні умови складалися так, що на наших землях постійно панували інші народи-сусіди. Та по при все, наші співвітчизники, віками боролися за свою свободу і лише нинішнє покоління – наші сучасники у 1991 році вибороли її. Безумовно, ця визначна дата навічно увійшла в історію молодої держави, золотою сторінкою її біографії, започаткувала нову епоху в житті українського народу, законодавчо закріпила його вікові, демократичні прагнення, до національного відродження, духовної свободи, економічного зростання, культурного піднесення.

Перші кроки незалежності стали випробовуванням для всіх нас – тестуванням на зрілість, на терпіння, на толерантність, нарешті – на здоровий глузд. Нині уже ніхто не сумнівається у тому, що український народ в змозі поліпшити життя у своєму домі власної Батьківщини. Впевнений, що день прийдешній принесе нам світле почуття радості від усвідомлення власної причетності до розбудови наших: сіл, селищ, міст району, області та усієї України! Цей день обов’язково настане і тим швидше, чим більш плідно із натхненням кожен з нас працюватиме на благо рідної Вітчизни, а усі разом проникнемося гордістю за нашу неньку – Україну, почуттям патріотизму до рідного краю, прагненням до єдності, порозуміння та згуртованості, не лише державних мужів, а усього народу нашої держави. Успіх прийде неодмінно!

Від щирого серця й від усієї душі зичу Вам здоров’я, щастя, добра, достатку, миру, щедрої долі, сили і наснаги в усіх ваших справах і нехай мрія про краще майбутнє окриляє вас на нові звершення, на нові добрі починання, в ім’я соборної незалежної демократичної процвітаючої України,незалежної Православної церкви надійної запоруки добробуту й щасливого життя її народу. З святом Вас! Хай святиться ім’я твоє вічно, Україно – колиско наша.

Слава Україні!

 21 серпня 2011 року,готуючись до навчального року школярі Боберківської школи приступили до святої сповіді та святого причасття. Слід зазначити що діточки які підуть у перший клас прийняли першу святу сповідь у своєму житті і отримали памятки про цю подію із рук настоятеля села Боберки о.Романа.За богослуженням возносилась молитва за всіх тих які навчаються і навчають.Священник Роман в кінці торжества сказав напутне слово школярам та  побажав міцного здоровя,добре вчитися.бути слухняними.дотримуватись своїх звичаїв.берегти свою Православну віру за яку козаки віддавали своє життя.многих і благих літ життя!

Святий великомученик і цілитель Пантелеймон народився в місті Никомидії в сім’ї багатого язичника Євсторгія і мав ім’я Пантолеоном. Але мати його Еввула була християнкою. Вона хотіла виховати сина в християнській вірі, але померла, коли майбутній великомученик був ще юнаком. Батько віддав Пантолеона в початкову язичницьку школу, закінчивши яку юнак став навчатися мистецтву лікування у знаменитого в Никомидії лікаря Єфросина.

Здібності Пантолеона стали відомими імператору Максиміану (284-305), який захотів бачити його при своєму дворі.
Саме в той час в Никомидії таємно проживали священномученики пресвітери Єрмолай, Єрмипп і Єрмократ, які врятувались після спалення 20000 християн в Никомидійській церкві в 303 році. Святий Єрмолай неодноразово бачив Пантолеона, який проходив поруч їх пристановища. Одного разу пресвітер покликав юнака до свого житла і розказав про християнську віру. Після цього Пантолеон кожного дня відвідував священномученика Єрмолая. Одного разу майбутній цілитель побачив на вулиці мертву дитину, якого вкусила гадюка і була ще поруч. Пантелемон став молитися Господу Ісусу Христу про воскрешення померлого і знищення ядовитої змії. Він твердо вирішив, що на випадок виконання його молитви стане послідовником Христа і прийме хрещення. Дитя ожило, а гадюка розлетілась на кусочки перед очима Пантолеона.

Після цього чуда Пантолеон був охрещений святим Єрмолаєм з іменем Пантелеймон, що в перекладі означає всемилостивий. Розмовляючи з своїм батьком святий Пантелеймон підготував і його до прийняття святого хрещення. Коли батько Євсторгій побачив як син іменем Ісуса Христа зцілив сліпого, то не вагаючись хрестився разом з прозрілим. Незабаром батько Пантелеймона помер і цілитель присвятив все своє життя хворим і вбогим. Він безвідплатно лікував всіх, хто до нього звертався, зціляв їх іменем Ісуса Христа. Святий Пантелеймон відвідував у в’язницях християн, якими були переповненні всі темниці, лікував їх від ран. Дуже швидко слух про милостивого лікаря ширився по всьому місту. Залишивши інших лікарів хворі стали звертатися тільки до нього.
Із заздрощів лікарі донесли імператору, що святий Пантелеймон лікує ув’язнених християн. Імператор Максиміан вмовляв святого спростувати ці доноси і принести жертву ідолам, але святий Пантелеймон сповідав себе християнином і на очах імператора зцілив розслабленого іменем Ісуса Христа. Роздратований Максиміан стратив зціленного, який прославляв Христа, а святого Пантелеймона віддав на жорстокі муки. Господь являвся святому і зміцнював перед стражданнями. Великомученика Пантелеймона повісили на дереві і рвали залізними кігтями, обпалювали свічками, потім розтягували на колесі, кидали в кипуче олово, а потім у море з каменем на шиї. З усіх тортур великомученик виходив неушкодженим і з сміливістю викривав імператора. Одночасно перед судом язичників стали пресвітери Єрмолай, Єрмипп і Єрмократ. Всі троє твердо сповідали свою віру в Спасителя і їм були відсічені голови.
За повелінням імператора великомученика Пантелеймона кинули до диких звірів у цирку. Але звірі лизали йому ноги і, штовхаючи один одного, старалися доторкнутися до руки святого. Глядачі піднімалися з місця і кричали «Великий Бог християнський!». Роздратований Максиміан наказав своїм воїнам сікти всіх, хто прославляв Ісуса Христа, а великомученику Пантелеймона відсікти голову.
Святого привели на місце страти і прив’язали до оливкового дерева. Коли великомученик молився, один з воїнів вдарив його мечем, але меч став м’яким, як віск і не наніс ніякої рани. Святий закінчив молитву і почув голос, який кликав страстотерпця до Царства Небесного. Почувши голос з неба воїни впали на коліна і просили прощення. Вони відмовили продовжувати страту, але великомученик Пантелеймон звелів продовжувати виконувати наказ імператора, сказавши, що інакше вони не будуть мати з ним частки в майбутньому житті. Воїни зі слізьми попрощалися з ним, цілуючи його.
Коли мученику відсікли голову, із рани потекло молоко. Оливкове дерево, до якого був прив’язаний святий, на момент його смерті вкрилося плодами. Багато з тих, хто був присутніми при страті святого увірували в Господа Ісуса Христа. Тіло святого, яке винули  у вогнище, залишилося у вогні неушкодженим і було поховане християнами (+ 305). Слуги великомученика Пантелеймона Лаврентій, Васса і павіан бачили його страту і чули голос з неба. Вони написали розповідь про життя, страждання і кінець великомученика Пантелеймона. Святі його мощі часточками розійшлися по всьому християнському світі, а чесна глава знаходиться нині в Руському Афонському монастирі на честь святого великомученика Пантелеймона.
Шанування святого мученика в нашій Церкві відоме вже з ХІІ століття. Князь Ізяслав, в хрещенні Пантелеймон, син Мстислава Великого, мав зображення великомученика Пантелеймона на своєму шоломі. Заступництвом святого він залишився живим у битві 1151 року.
Великомученик Пантелеймон шанується в Православній Церкві як грізний святий, покровитель воїнів. Цей бік шанування розкриває його перше ім’я Пантолеон, що означає «у всьому лев». Друге ім’я дане при хрещенні – Пантелеймон – означає «всемилостивий» і розкриває шанування великомученика як цілителя. На святих іконах святий Пантелеймон зображається юнаком в червоному вбранні зі скриньочкою в лівій і ложечкою в правій руці, як безвідплатний лікар. До цілителя звертаються в молитві від недугу душевного і тілесного. Саме таким він зображений у великій іконі кафедрального патріаршого собору святого князя Володимира у м. Києві, де ще й поміщена часточка його святих мощів. На святих іконах великомученик часто зображається ще й із своїм житієм в картинках. Пам’ять його творить Свята Церква 9 серпня за новим стилем. Ім’я святого великомученика Пантелеймона закликається при звершенні таїнства Соборування, освячення води і в молитві за немічного хворого. Крім служби з каноном святому цілителю є ще й акафіст, який часто читається хворими для отримання зцілення.
В народній традиції святий Пантелеймон вважається ще й оборонцем людей від вогню. Під час пожежі навколо будови, яка горіла, тричі обносили ікону святого Пантелеймона, щоб пожежа припинилась. Найчастіше це робили тоді коли вогонь виникав від грому. В день пам’яті селяни молилися святому Пантелеймонові й перед його образом запалювали свічки, щоб у полі копи зберіг від пожежі. В цей день люди, які лікували хвороби зіллям, збирали цілющі трави.

На свято до села Жукотина прийшло багато парафіян та гостей .Розділити радість Православного торжества прибуло 13 священиків.Очолив Святкову літургію декан Турківського округу митрофорний протоієрей отець Роман Кавчак,проповідь виголосив о.Михайло.Свято завершилось водосвятним молебнем та Хресним ходом навколо церкви!

Дня 28 липня наша Православна Церква святкує пам’ять свого Рівноапостольного князя Володимира В це свято згадуємо наше минуле — часи, коли в розквіті слави й могутності Київської Русі на золотокованім княжім престолі володів майже всіма руськими землями наш князь — «сонечко ясне» Володимир Великий. У нашій уяві постає, мов живий, образ князя з його дружиною при хрещенні киян у Дніпрі, що дало початок загального поширення християнства по всій Русі, поміж всіма руськими племенами.

Історія змальовує ту хвилю дуже величаво, як-то: священики, прибувши з Греції, проповідуючи Христа, хрестили наш народ, утверджуючи в ньому Віру Православну.

Іншого обряду й віри не могли принести греки в Київську державу, лише той обряд і ту віру, яку вони мали і по нинішній день мають, себто Православну. Цей факт свідчить, що від початку християнства в Україні народ не був і не міг бути іншим, лише православним — тому що прийняв віру від греків, отож і обряд прийняв греко-православний.

На жаль, не довго тішилась Русь своєю самостійною державою. Вороги, завоювавши нашу землю, не вдовольнилися матеріальними здобутками: їм бажалося заволодіти ще й народною душею, їх метою було знищити чи бодай переламати Православну Церкву на свій лад.

Довго велася боротьба за душу народу. Ще й нині вона не закінчена з тими, хто пхається з претензіями опікунства над нашим народом. Боротьба з Православною вірою нашого народу ведеться не тільки грубим насильством, як це за часів небіжки Польщі було на рідних землях, а словом і письмом, перекручуючи історичні факти, висуваючи безпідставні гіпотези на баламучення людей, що ніби-то Україна прийняла Христову віру не від греків православних, а католицьку від болгар Охридського патріархату.

Це найновіший засіб, придуманий на баламучення нашого люду. Новий він тому, бо ще донедавна католики говорили й писали, що католицтво в Україні почалося від Берестейської унії, а тепер вже і св. Володимир і всі разом із ним похрещені були «в католицькій вірі»! Нас не здивує, якщо за якийсь час почуємо, що св. Володимир прийняв і віру і був хрещений в самім Римі! Все можливе у прибічників Риму. Але голос Кобзаря свідчить про інше:
Ще як були ми козаками,
А уніі не чуть було
Отам-то весело жилось!..
Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьондзи і запалили,
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сліз І крові…
(Орська кріпость, 1847р.)

Це модерне твердження католиків, що русини прийняли католицьку віру від болгар, не тільки йде всупереч історичним фактам, але перечить і пересічному поняттю, бо ще недавно називали себе уніати греко-католиками; а чому не болгаро-католиками? Дивно дуже, що ті, хто такі твердження висуває, навіть не знають, що вся Болгарія зі своїм королем включно була і тепер — вже без короля — є Православною!

Звертає увагу на себе такий факт: якщо св. Володимир прийняв католицтво, то для чого потрібна була унія 1596 року, котра так багато принесла страждання нашому народу? Цей же факт доводить, що ми не католицизм, а Православ’я прийняли.

Далі: чому треба було силою і терором заводити між українцями унію? Чому народ наш, маючи повсякчас людей високоосвічених і ревних поборників віри, чинив такий завзятий опір унії?

Тому, що Рим і унія нашому народові були чужі і він без них мав свою Віру і Церкву і не бажав її за римську єретичну проміняти!

Ось що свідчить великий поборник Православ’я на Україні, патріот свого народу князь Костянтин Острозький, звертаючись до головного відступника є. Іпатія Поцея: «Подивись тепер оком і послухай ухом, що ви накоїли своєю унією, вартою плачу та ридання!.. Нема такого міста, нема такого села, яких би ви не наповнили плачем, риданнями, стогоном, голосінням, сльозами людей, які держаться батьківського Передання та віри!.. Якого ви не вчинили гоніння, наруги, обпльовування, збентеження… Якого ви не виконали кривопрокляття, забивства, тиранства, муки, насилля в домах, церквах, школах…

Ви висушили взаємну любов у людях, вчинили, роздор між батьками та дітьми, між братом і братом…» («Отпис», 1598 р.)

А ще більше народ противився унії тому, що вона, відірвавши народ від Православної віри, відривала його і від Самого Христа, бо, як свідчить нам Св. Письмо: «Один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх» (Еф.4,5-6). Значить, і спасіння тільки в одній істинній вірі, яку у нас хотіли відібрати ті, хто утворив унію. Наш народ, розуміючи всю небезпеку зради своєї Православної віри, пам’ятав застереження ап. Павла: «Та коли б навіть ми, або Ангел з неба став благовіствувати вам не те, що ми вам благовіствували, нехай буде анафема» (Гал. 1, 8) і вбачали в них вирок зрадникам святої віри.

Католицькі проповідники тлумачать, що перехід в унію підніс нашу Церкву, надавши їй можливості ліпшого розвитку. Більше того, перехід в унію розцінюють, як патріотичний рух. Потрібно сказати на це, що в зраді своєму народові і святій вірі немає патріотизму! Таке можна говорити людям, що своєї історії ніколи не читали. Ми всі знаємо, що унія була придумана на завоювання душ українських, на скріплення польсько-римського панування, а не для добра нашого народу. Сама мета заведення унії вийшла від польських єзуїтів, і була підсилена польським королем та шляхтою. Унію накинуто силою, за поміччю зрадливих єпископів і вельмож, котрі пішли шляхом Іуди, що продали Христа за гроші.

Унію провадили через заборону сповідувати свою віру, голосити проповіді, дзвонити, хоронити покійних, через публічне знущання і побивання, а то й закатування до смерті православних людей; церкви віддавались жидам в оренду, а інші перемінено в костели. Чи це робилося для добра нашого народу і розвитку його Церкви? На гірше і погани не спромоглися б, а це робили «християни» християнам та цілком не по-християнськи.

Скажуть католицькі проповідники: історію може писали Православні «незгідне з правдою»; а що скажуть на те, що ми, живучи-таки в наші, дні, бачили власними очима! Що робила католицька Польща в 1938 р. з Православними церквами на Холмщині? Повторилася середньовічна історія: церкви, як колись, віддавались в оренду жидам, грабувались, руйнувались (понад 160 храмів), а православні люди переслідувались. З Православною Церквою та її вірними вчинили те, що було зроблено з Церквою безбожницькою владою.

Про те, що всі українці були православними, нема й найменшого, сумніву, бо наш обряд не римський, а грецький; про що свідчить І багато фактів. В молитвах, піснях і в Богослужінні знаходимо вислови: Православ’я, православних і т. п. В старих церковних книгах, якими користувались ще на початку нашого століття в греко-католицьких церквах, навіть, Символ Віри є православним, без «Філіокве», себто без додатку «і Сина», що римська церква додала до правдивого Символу Віри. Ті книги — це дослівний переклад з грецьких Богослужбових православних книг.

Візьмемо хоча б греко-католицький «Ізборник», виданий Ставропігійським Інститутом (п’яте видання за 1914 р.). Зверху на обкладинці, як і на першій сторінці, бачимо трираменний хрест. Отже, хрест, що його католики схизматицьким називають, був православний. Чому він там? Цей «Ізборник» одобрений митрополитом Шептицьким, тим самим, що після першої світової війни дав наказ не виголошувати при Великім Вході «І всіх вас православних християн» і не ставити трираменних хрестів. Далі в «Ізборнику» ми знайдемо дуже багато такого, що нагадує нам, яка наша Церква і якої віри наші предки були.

На с.11 в стихирі першого гласу стоїть: «Утверди Православну Церкву Твою, Христе».. На стор. 28 в третьому літійному прошенні: «… і браттям нашим тут спочилим і повсюду православним». На 94 стор. на Великому Вході: «І всіх вас православних християн».

З вищенаведених цитат маємо досить нагоди твердо переконатися, яким був наш обряд і Віра, і хоч старанно римські проповідники намагаються поусувати не милі їм слова: «православний та «Православ’я», все ж за 318 літ (себто, від заведення унії до року видання «Ізборника») не встигнули викинути тих німих, а так проречистих свідків прадідньої і Православної віри.

Не дивно, що унія не прийнялася в нашому народові, бо була силою накинута деяким частинам української землі і тривала до того часу, поки ті землі були під католицькою Польщею. І зараз наслідки унії дають про себе знати саме в цих землях, які і понині знаходяться під духовним впливом католицького Заходу.

Даремно перекручувати історію і висувати те, чого не було ніколи; даремні також зусилля довести, що св. Володимир Великий прийняв віру католицьку — Римську, бо цьому ніхто не повірить, крім тих, хто не бажає знати істину та зневажає історію свого народу.

Тож будемо берегти ту Правослвну віру, яка донесена до нас віками через страшні випробування і гоніння, яка омита кров’ю тисяч мучеників, і яку заповідали нам берегти Божі люди.

Життєві шляхи святих апостолів Петра і Павла за багатьма ознаками можна назвати протилежними. Петро був сином рибалки Іони. І, коли виріс, також став рибалкою, як і його брат Андрій. Петро – один із перших і улюблених учнів Ісуса Христа, його вірний супутник, очевидець Преображення та багатьох чудес. Петро знав, що таке слабкість, яка змушує зректися свого Вчителя, проте знав також, що таке і щире каяття. Петра часто називають “апостолом для іудеїв”, більше того, зважаючи на Послання апостола Павла до галатів, Петро довгий час був переконаний, що Блага Вість призначена передусім і ледь не винятково для іудеїв. Через це Петро і Павло навіть мали незгоду між собою, коли обидва перебували в Антіохії. Більшість своїх апостольських подорожей Петро здійснював із Єрусалима територіями сучасного Близького Сходу та Східного Середземномор’я, проте загинув у Римі на хресті. Причому, згідно з переказами, попросив повісити його вниз головою, оскільки вважав себе недостойним прийняти смерть подібно до Господа. Павло, хоча також був іудеєм, мав від народження римське громадянство, що могло бути лише за умови досить високого соціального статусу родини. Павло виріс в одному з осередків елліністичної культури, але вихований був у традиціях фарисейського благочестя, вивчав “Тору” та її тлумачення, готувався стати рабином. Павло ніколи не бачив Ісуса Христа за життя і був одним із найзапекліших гонителів перших християн. Чудесне навернення Павла сталося вже після загибелі первомученика Стефана. На відміну від Петра, Павло звертав свою проповідь насамперед до язичників і, всупереч Петрові, вважав непотрібним для новонавернених християн приймати релігійні звичаї та обряди іудаїзму. Апостольські подорожі Павла охоплювали майже все Середземномор’я, а його проповіді зворушували серця не тільки простих людей, але й книжників, і знаті. Подібно до Петра, Павло прийняв мученицьку кончину в Римі за часів правління Нерона, проте як римського громадянина Павла не розіп’яли, а відрубали йому голову мечем. Попри різні характери, виховання, соціальні та культурні умови життя, зовнішні обставини навернення, служіння та смерті апостолів Петра і Павла, їхні долі, проте, демонструють своєрідну внутрішню симетрію. Обидва, прийнявши вчення Ісуса Христа, змінили свої імена: рибалка Симон став Кифою, або грецькою – Петром; книжник Савл став Павлом. Обидва прийшли до Христа у зрілому віці. Обидва були харизматичними лідерами й палкими проповідниками. Апостольські подорожі Петра і Павла супроводжувалися численними труднощами, арештами та чудесними звільненнями, зціленнями хворих, заснуванням християнських общин. Згадана суперечка в Антіохії призвела до усвідомлення Петром хибності своєї позиції, тож обидва апостоли належали до тих перших місіонерів, які хрестили язичників і наставляли їх у вірі. Під кінець життя долі апостолів переплелися особливо тісно. Їх вважають засновниками Церков у Антіохії та Римі. Хоч апостола Петра шанують як першого єпископа Антіохії і першого єпископа Рима, передання свідчить про виняткову важливість обох апостолів у розвитку цих Церков. Петро і Павло були страчені в Римі якщо і не в один день, то в один досить короткий період – у 60-х роках І століття н. е. Вшанування апостолів почалось одразу після їхньої кончини і, що характерно, воно відразу мало тенденцію до їхнього поєднання. А вже з IV ст. пам’ять первоверховних апостолів Петра і Павла офіційно святкують в один день – 12 липня за н. ст.

2 червня відсвяткували головний престольний празник села Боберка Вознесіння Господнє.На запрошення протоієрея отця Романа прибули розділити це свято священики із :

Борені митр.прот.о.Казимир ,який очолив Святкову Божествену Літургію

В.Яблуньки митр.прот.о.Йосиф

Радич прот.о.Йосиф

Жукотина прот.о.Володимир

Ільника ієрей о.Роман

Радич ієрей о. Іван

В.Яблунька ієрей о.Михайло (практикант ),який виголосив змістовну проповідь.

На торжестві був присутній сільський голова Микола Петрович Копанишин .Слід зазначити що у головному храмі  Боберки склалася гарна традиція запрошувати багато священиків.У парафіян та гостей є добра нагода приступити до святої сповіді та причастя.Велика кількість дітей дошкільного віку причащалися .Було присутньо багато гостей із навколишніх міст та сіл.На завершення головного престольного празника с .Боберка було відслужено Водосвятний молебен, всіх присутніх було окроплено Святою водою.Пючи Святу,цілющу воду кожний відчував зцілення від тілесних та духовних хворіб ,всі мали можливість приступити до єлеєпомазання,єлей яким помазував священик був Нардовим (дорогоцінним).Завершилось Богослуження Хресним ходом навколо храму Вознесіння Господнє.

Останній дзвоник відсвяткували у Боберківській школі.Випускники не могли стримати сліз. Квіти, дитячі посмішки та сльози в очах кожного. Саме так прощалися зі школою випускники Боберківської школи. Хтось, лише на літні канікули, а хтось уже назавжди. Одинадцятикласники відправилися зі шкільної парти у доросле життя. Випускники плакали, не стримували емоцій й батьки та учителі!На запрошеня директора школи прибув розділити свято останього дзвоника місцевий священик о.Роман.Поблагословивши дітей священик виголосив напутне слово та побажав ,щоб Пресвята Богородиця завжди покривала Всіх Своїм Всечесним Омофором. 

.  Заслуговує на окрему увагу та подяку  учитель,керівник 4класу,Микола Романович Бутрей,який цього року прощався із своїми учнями,провівши із ними чотири навчальні роки вложивши у дитячі серця :щирість , доброту, повагу,любов. На прощання сам склав пісню для своїх учнів і виконав її .Очі у всіх переповнені були слізьми ,подяками своєму першому учителеві, доброму і щирому.Було організовано справжнє сімейне свято, яке минуло у теплій та затишній атмосфері.Діти обіцяють завжди памятати про Вас Микола Романович,бажають Вам Міцного здоровя,щасття ,добробуту,всіх земних гараздів і Многих і Благих Вам Літ Життя!Щоб Ви ще багато років навчали дітей цим початковим наукам!Ви перший наш учитель, Ви дали нам перші ази в знаннях! Дякуємо, ми Вам за це дуже вдячні! І в цей сонячний, радісний день прийміть ці наші вітання!

В Третю неділю після Пасхи свята Православна церква молитовно вшановує пам’ять святих жон-мироносиць.

Крім дванадцяти і семидесяти учнів за Христом ходили вслід та Йому вірно служили багато жінок, котрі навчалися у Нього вірі та святому життю, допомагали Йому в проповіді про Царство Боже. Найбільшим прикладом відданості, безстрашності й великої любові до Спасителя було співстраждання жон-мироносиць біля Хреста.

Разом з Матір’ю Божою святі жони-мироносиці були невідступно зі Спасителем під час мученицької страти на Хресті, не боялися сповідати Його і по смерті – коли навіть апостоли у людській немочі, в розпачі розсіялися… Тому Марії Магдалині — першій! — і явився воскреслий Христос. Саме жінка була першою проповідницею Христового Воскресіння, першою промовила світові “Христос Воскрес!” Достойна жінка стала першим свідком небувалого і найбільшого чуда світової історії…

Свята Марія Магдалина ввійшла в історію Церкви як рівноапостольна. В широких вимірах проявлялась її духовно-просвітницька діяльність. Зі Святого Передання нам відомо, що Марія Магдалина дійшла до Рима, де про Воскреслого Христа сповістила імператора Тиберія. До нашого часу залишилося в традиціях православного іконопису зображати святу рівноапостольну Марію Магдалину з червоною писанкою в руці.

Жони-мироносиці отримали таку назву тому, що принесли до гробу Господнього миро для помазання пречистого тіла Його, показали свою велику любов до Господа, були свідками смерті Христа Спасителя й проповідницями Його воскресіння. Ці святі жони, прибувши на місце поховання Христа, знайшли відваленим камінь від гробу, сторожу – яка від страху розбіглася, побачили ангела, який сповістив їм про воскресіння Господа, а потім і Його Самого, Котрий сказав: “Радуйтеся!” , – як оповідає нам святий євангелист Матфей.

Яка велика нагорода за труд любові! Мироносиці у глибокій печалі, забувши про обітницю Спасителя про воскресіння в третій день, прийшли помазати ароматами померлого, а знайшли воскреслого й першими відчули святу радість воскресіння.
Свята Церква, шануючи пам’ять жон-мироносиць, віддає належну хвалу їхній вірі, гарячій любові й відданості Господу, Котрого переслідувала заздрість і злоба первосвящеників, книжників і старійшин юдейських. На прикладі мироносиць Церква вчить нас щирій вірі, гарячій любові та незмінній відданості Господу Ісусу впродовж усього нашого життя, у будь-якому стані, серед усіх нестабільностей життя, в щасті і горі, в скорботі і радості, в багатстві і бідності, в здоров’ї та хворобі, в тиші і бурі душевній.

Особиста, жива, заснована на Євангелії віра християнська, є істинне миро для Господа. Він щедро нагороджував чудесними дарами тих, в кому знаходив віру. “Віра твоя спасла тебе, йди з миром”, “йди, і як вірував ти, нехай і буде тобі”, “по вірі вашій нехай буде вам”, “все, чого не попросите в молитві з вірою, одержите”, – говорив Він віруючим.
Отже, нехай буде достойним миром для Господа наша жива віра. Кожного дня будемо приносити йому в дар миро віри, сповідуючи гріхи свої, віддаляючись від справ пітьми, творячи діла світла. Віра з покаянням виправдає нас і покаже нас учасниками вічної слави.
З вірою поєднуй, християнине, надію на милосердя Боже, на Його промислительну опіку про тебе й людей. З надією поєднуй любов та добрі діла, живи побожно і свято у страсі Божому – і побачиш Бога. Сподобившись милості від Бога, будь сам милостивий, і все це буде твоїм запашним миром Господу.

Любов до Бога і людей, мир, віра і життя з вірою – це миро для тіла Господнього. Християни – тіло Його. Церква – це тіло Його, говорить Апостол. Ось де наше миро. Понесемо ж це миро до меншої братії Христової, як би до Самого Господа і будемо ходити з ним, доки є дихання в устах наших, і Господь обов’язково прийме це духовне миро в пренебесний і мисленний Свій жертовник, в аромат пахощів духовних, пошле нам благодать Святого Духа і прийме нас у вічний спокій Царства Свого.

Воскресіння Христове оновило світ в усіх аспектах, освятивши його євангельським вченням, світлом єдності й рівності всіх людей перед Богом.

Вчення Церкви свідчить, що і чоловіки, й жінки і в роботі, і в народженні дітей рівно спасаються через Іісуса Христа, досягають єднання з Господом. Ніхто не вивищується над іншим, всі покликані до єдності і взаємного служіння.

Церква, з одного боку, підкреслює роль жінки в сім’ї як матері та господині, а з іншого — її вище, спільне для людства покликання, єднання з Христом, набуття чеснот і через це спасіння.

Однак сучасний світ ніби не хоче помічати, що повні права жінці дало саме християнство, саме воно піднесло її до божественних висот в апофеозі жіноцтва, в народженні Спасителя від Діви.

Сьогодні чоловіцтво переймає якусь викривлену, гіпертрофовану псевдожіночність — стає плаксиво-істеричним, пасивним і нерішучим, а жіноцтво — агресивним, грубо-напористим, безжальним, позбавленим жіночого милосердя і ласкавості. Кожен прагне чогось несвого, неприродного; запозичує не позитиви, а негативи протилежної статі.
Жінка ставиться (суспільною “мораллю”, зокрема) в такі умови, що мусить занедбувати свою найпершу функцію — організовувати життя сім’ї, виховувати дітей — і кидається у невротику офісів та симпозіумів, вважаючи, що вдома їй робити вже нічого.

У відомого афонського подвижника старця Паїсія Святогорця запитали: “Як бути — багато жінок говорять, що змушені працювати, бо не зводять кінці з кінцями?” І що відповів старець? “Вони не зводять кінці з кінцями, бо хочуть мати телевізор, відеомагнітофон, особисту машину і тому подібне, а результатом буває те, що вони не дбають про власних дітей і втрачають їх. Я раджу матерям спростити своє життя, щоб вони були здатні більше займатися дітьми, які їх потребують… Сьогодні багато дітей “голодують” від нестачі материнської любові”

… Зрозуміло, що навіть три няньки не замінять однієї матері. А ми побиваємося, що в сучасних породіль немає молока, що діти народжуються і виростають хворими тощо. Це все наслідки каліцтва душі і, відповідно, тіла, яке приносить розтлінна цивілізація, споживацький марафон без малої згадки про Божі встановлення й цінності.
Однак, з надією на Боже милосердя, та вірою, що все стане на свої місця та влаштується Божим промислом, вітаємо православне жіноцтво зі святом та зичимо міцного здоров’я, людського щастя та любові.