Свято-Вознесенська Церква

Зі Святого Передання Церкви нам відомо, що св. Юрій походив із країни Каппадокії, яка тоді існувала у Малій Азії. Його батьки були побожними християнами і виховали сина у дусі правдивої віри. Народився він у місті Бейрут (у стародавні часи воно звалося Білить), біля підніжжя Ліванських гір.Коли він іще був юнаком, його батько загинув за Христову віру, і мати, яка походила з Палестини, залишила Каппадокію, щоб повернутися на свою батьківщину. Св. Юрій ще замолоду обрав для себе фах військовика. Завдяки своїй порядності, зразковому виконанню службових обов’язків і гарній зовнішності він швидко дослужився до посади військового трибуна. Під його командуванням перебувала тисяча вояків. За те, що св. Юрій відзначався особистою хоробрістю, імператор Діоклетіян (284-305) призначив його комитом уже у віці двадцяти років. Молодий воєначальник твердо тримався Христової віри.Діоклетиян був талановитим світським правителем, але фанатичним прихильником культу римських богів. Поставивши собі за мету відродити в Римській імперії поганство, яке відмирало, він увійшов в історію, як один із найжорстокіших гонителів Церкви. Перші 20 років свого правління Діоклетіян не переслідував християн, але за намовою свого зятя, кесаря Галерія, у 304 році видав едикт, згідно з яким всі християни були приречені на катування з метою примусити їх до відступництва від віри. Почалися найжахливіші гоніння, яких до тих пір ще не знала Церква. Нищилися храми, спалювались книжки. Саме цим пояснюється брак християнських рукописів аж до IV століття. Тисячі християн: чоловіків, жінок та дітей, було страчено.Святий Юрій після смерти своєї матері переселився до Риму, щоб продовжити військову кар’єру безпосередньо при дворі імператора. Прибувши до імператорського двору, святий Юрій дуже засмутився, коли побачив, що більшість людей нехтують Богом, а поклоняються ідолам. Через свою полум’яну любов до Христа і ревність про поширення Божої слави він вирішив не приховувати своєї віри, а відверто відстоювати істину.Якось імператор, перебуваючи у місті Никодимії, зібрав своїх вельмож і радників, щоб вирішити, як вчинити з місцевими християнами. Радники, знаючи таємний задум імператора і бажаючи йому догодити, висловились за рішуче переслідування. Остаточне рішення щодо цього треба було винести через три дні. Коли ж святий Юрій довідався, що готується початок нового злочину, він відпустив на волю всіх своїх рабів, роздав убогим братам по вірі своє майно, а сам приготувався до духовного двобою.Через три дні імператор зібрав своїх наближених на нараду, де святий Юрій сміливо став на захист несправедливо переслідуваних братів і сестер у Христі. Він хоробро викривав безглузду жорстокість і звірячу несправедливість імператора. Виступ молодого воєначальника викликав загальний гнів поганських вельмож, хоча промова Юрія містила достатньо сильних і переконливих аргументів проти втілення імператорського наказу про переслідування християн. Діоклетіян спочатку спробував погрозами примусити сміливця відступитися від Христової віри. Після того, як Юрія довго, але безрезультатно намагалися схилити до зречення від Христа, імператор наказав піддати святого різним видам катування. Спочатку Юрія було кинуто до в’язниці, де його поклали спиною на сиру землю, ноги закували у колодки, а на груди поклали важкий камінь. Але святий мученик мужньо зносив страждання і при цьому прославляв Господа. Тоді мучителі почали вигадувати все жорстокіші катування. Вони били святого товстими волячими жилами, колесували, вкидали у негашене вапно, примушували бігати в чоботях із гострими цвяхами всередині. Юрій усе, на диво, терпляче зносив. Тоді розлючений імператор наказав відрубати голову святого мечем. Так великомученик Юрій відійшов із цього світу, це сталося у Никодимії 23 квітня (6 травня н. с.) 303 року Божого. Його мучеництво справило таке велике враження у Никодимії, що багато хто з християн пішов на добровільну самопожертву. Мощі святого відданий слуга перевіз до Палестини, де християни урочисто поклали їх до гробу. Вже у часи імператора Костянтина Великого християни збудували у Палестині, у місті Ліді, величний храм на честь св. вмч. Юрія, туди були перенесені його святі мощі. Перенесення мощів св. Юрія Церква святкує 3 листопада (16 листопада). Голова святого зберігалася в Римі, у храмі, який був названий його іменем. Великомученика Юрія за мужність і за духовну перемогу над нечестивими катами, які не зуміли примусити його до зречення віри у Христа, а також за ту чудодійну допомогу, яку він неодноразово надавав людям у небезпеці, іще називають Переможцем. На іконах святий Юрій часто зображається на білому коні й зі списом у руці, яким він вражає змія чи дракона. Цей сюжет ґрунтується на переданні про чудо святого великомученика. Розповідають, що недалеко від місця, де народився святий Юрій у місті Бейруті, у болоті оселився дракон, який часто нападав на людей. Що то була за істота: удав, крокодил чи велика ящірка – невідомо. Але тамтешні марновірні люди для угамування голоду рептилії почали регулярно за жеребом віддавати йому на поживу когось із мешканців міста, із кожної родини. Одного разу жереб припав на доньку правителя тієї місцевости. Її відвели на берег озера і там прив’язали. Вона, охоплена великим жахом, очікувала на появу чудовиська. Коли ж потвора почала наближатися до неї, раптом з’явився вродливий юнак на білому коні і переміг дракона, таким чином врятувавши шляхетну дівчину. Цим юнаком, за св. Переданням, був святий великомученик Юрій. Так він припинив страхітливе знищення чудовиськом молоді Бейрута і цим навернув до Христа багатьох жителів країни, які були язичниками.Можна припустити, що захист святим Юрієм людей від страшної рептилії, а також описане у його життєписі чудесне оживлення ним єдиного вола бідного хлібороба, стало приводом до шанування святого Юрія як заступника скотарів і захисника від хижих звірів. Св. вмч. Юрій також вважається покровителем військових. Зображення св. вмч. Юрія Переможця на білому коні зі списом в руках символізує перемогу Христової Церкви над спокусником дияволом — “стародавнім змієм” (Одкр 12:3; 20:2). Св. вмч. Юрій Переможець – історична постать, він справжній мученик за Христову віру, що був закатований перед самим правлінням імператора Костянтина Великого

Сьогодні ми святкуємо урочистий вхід Господа
нашого Ісуса Христа в Єрусалим. Не раз і раніше Христос приходив до Єрусалима, не раз навколо Нього збиралися маси людей, що приходили слухати Його повчання та зцілятися від своїх недуг, але такої урочистості під час попередніх завітань Христа до Єрусалима не було.
Чому цей вхід був урочистим і чим він відрізняється від урочистих входів царів і великих полководців сивої давнини? Коли порівняємо вхід в Єрусалим Христа з входом царів і римських полководців після їхніх перемог, то побачимо безмежну різницю.
Царі і полководці в’їжджали у свої столиці після перемог на розкішних колісницях, що сяяли золотом, на баских конях. Вони встилали дорогу до цієї зустрічі тисячами вбитих на війні, омивали ріками людської крові. Навколо них рухалися легіони війська з усякою зброєю, а за ними – сотні полонених рабів у кайданах. Це була дійсна урочистість, вона наводила трепет і жах на весь народ.
А якою була урочистість входу в Єрусалим Господа нашого Ісуса Христа? Він їхав на ослиці, яку Його ученики взяли у селян, а позаду бігло осля. Великий натовп людей супроводжував Його. Люди встилали Йому дорогу гіллям з дерев та одягом. В руках вони тримали пальмові гілки. В цій урочистості брали участь діти, які нічого не боялись, а тішились, славлячи Христа.
У цих двох видах урочистих входів загальним було те, що і царів та полководців, і Христа Спасителя народ зустрічав як переможців. Лише в цьому була спільність між ними, а в усьому іншому – суттєва різниця. Полководці-переможці сіяли смерть і проливали людську кров, а Христос подолав смерть, воскресивши чотириденного мерця – Лазаря. Там славили за смерть, а тут кричали: “Осанна Сину Давидовому!” – за повернення життя.
Про ті царські урочисті входи люди давно вже забули, і лише історія згадує про них, як про жахливі і жорстокі події минулого, а зовні скромний вхід Христа Спасителя не забувається вже протягом майже двох тисячоліть, і кожного року дає християнам велику втіху і надію. Урочистий вхід Ісуса Христа був бідним зовнішньо, але безмежно багатим за своїм внутрішнім змістом. Цей внутрішній зміст Христового входу в Єрусалим, що має вічне значення, робить його вічно живим.
У чому внутрішній зміст урочистого входу Христа? Він їхав на страждання, Він їхав на Голгофу з такою урочистістю, з якою після перемог царі їхали у свої царства. Христос в’їжджав у Єрусалим не для того, щоб Йому служили, а для того, щоб послужити і віддати душу Свою за спасіння світу. Христос ішов у Єрусалим не як Владика вселенної, а як останній слуга людей. Ні краплі людської крові не пролив Христос Своїм входом, жодної людської душі не погубив, а навпаки – йшов у Єрусалим пролити Свою кров за очищення наших гріхів і всього світу. Вхід Ісуса Христа залишається назавжди величним, тому що він мав не політичне значення, а релігійне, не тимчасове, а вічне. Його релігійне значення полягає в тому, що Христос ішов визволити людські душі від гріха і смерті. Тому це свято вічно близьке кожній людині і ніколи не забудеться, поки люди житимуть на землі.
Христос урочисто йшов у Єрусалим на страждання і смерть. Як людина, Він боявся страждань і смерті, але Він переміг їх, і тим самим змінив погляд християн на страждання і смерть. Коли ми звернемося до двотисячолітньої історії християнства, то побачимо, що Церква була міцнішою і чистішою під час гонінь. Можна сказати, що своїми стражданнями і мученицькими смертями християни перших віків перемогли як язичництво, так і Римську імперію з її рабством і численними моральними пороками. І у ХХ ст., за часів державного атеїзму і всіляких переслідувань і гонінь, Церква була сильною, хоч і не дуже численною. У 20-ті і 30-ті роки нашого століття вона дала світові безліч мучеників за віру Христову і тим очистила сама себе від гріхів попередніх століть. Гонителі Церкви боялися мучеництва християн. Вони ні перед чим не тремтіли так, як перед готовністю християн іти на страждання і смерть. І все це завдяки тому, що Господь наш Ісус Христос Своїми стражданнями і смертю переміг як страждання, так і смерть. Апостолу Павлу, який страждав, Господь сказав: “Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі ” (2 Кор. 12, 9).
У релігійному житті страждання, переслідування і гоніння мають важливе значення, бо вони очищають як людину, так і Церкву від гріховних нашарувань. Як золото очищається вогнем, так душа людська очищається від гріхів стражданням. Коли люди звертаються до Бога, до Церкви, до віри? В часи лихоліть, в часи тих чи інших страждань людини. Ми згадуємо про Бога тільки тоді, коли болить душа, коли не маємо ні від кого допомоги. А в часи благоденства ми забуваємо, що Він існує. Багато хто з нас, досягши добробуту, думає, що Бог не потрібен, що нібито можна прожити добре і без віри в Бога. Тим самим ми самі на себе накликаємо страждання. Відсутність страждань часто штовхає нас на хибний спосіб життя.
Нам треба бути вірними Богу – як в часи благоденства, так і в часи випробувань. Кого любить Бог, того Він і карає. Так само, як і батьки карають дітей, бо вони їх люблять і хочуть, щоб діти були кращими за них.
Сьогоднішнє свято нагадує нам, що Христос ішов урочисто на страждання і смерть. Він дав і нам благодать перемагати страждання. Гілля верби, яке ми тримаємо в руках у це свято, нагадує нам про те, що життя перемагає. Якщо воно перемагає в рослині, то тим більше – в людині, бо людина незрівнянно цінніша за рослину. Якщо Бог турбується про життя рослин і тварин, то чи не набагато більше Він любить людину? Заради спасіння кожного з нас Господь наш Ісус Христос віддав Себе на страждання і смерть. Йому слава, честь і поклоніння на віки віків.Амінь.

Починаючи з ранньої християнської Церкви подія Благовіщення розглядалася як перший акт виконання Богом Своїх обітниць про Христа. Христос – це грецьке слово, що означає помазаник, слово ж Месія є єврейським і означає те ж саме, що й грецьке. Тому юдеї або євреї називають Господа Месією. Сучасна назва свята Благовіщення (у перекладі з латинської – «сповіщення») стала вживатися в церковному лексиконі через 600-700 років після Різдва Ісуса Христа. Історія свята Благовіщення на основі першоджерела Слова Божого звучить так: «А шостого місяця від Бога був посланий Ангол Гавриїл у галілейське місто, що йому ім’я Назарет, до діви, що заручена з мужем була, на ім’я Йосип, із дому Давидового, а ім’я діві Марія. І, ввійшовши до неї, промовив: Радій, Благодатна! Господь з Тобою, Ти благословенна між жонами. Вона ж, побачивши його, збентежилася від його слів і стала роздумувати, що б то значило це привітання. І Ангол промовив до неї: Не бійся, Маріє, бо ти знайшла благодать у Бога, і ось зачнеш в утробі, і народиш Сина, і даси Йому ім’я Ісус. Він буде великим і Сином Всевишнього званий, і Господь Бог дасть Йому престол Його батька Давида, і буде царювати над домом Якова, а Його царству не буде кінця. »(Євангеліє від Луки, глава 1, вірші 26-33) Дата свята Благовіщення пов’язується з датою Різдва Христового. Між ними рівно 9 місяців. На додаток можна сказати, що Бог і раніше через пророка Даниїла вже згадував про Христа: «А ще я говорив і молився, та ісповідував гріх свій та народу мого Ізраїля, і клав свою молитву перед лице Господа, мого Бога, за святу гору мого Бога; і ще я говорив на цій молитві, а той муж Гавриїл, якого я бачив у видінні напочатку, швидко прилетів, і доторкнувся до мене за часу вечірньої хлібної і він напучував мене, і говорив зо мною та й сказав: Даниїле, я тепер вийшов, щоб умудрити тебе в розумінні. На початку молитов твоїх вийшло слово, і я прийшов об’явити його тобі, бо ти улюблений, і приглянься до цього слова, і придивися до видіння. Сімдесят років-тижнів призначено для твого народу та для міста твоєї святині, аж поки переступ буде докінчений, і міра гріха буде повна, аж поки вина буде спокутувана, і вічна правда приведена, аж поки будуть потверджені видіння й пророк, і щоб помазати Святеє Святих. Та знай і розумій: від виходу наказу, щоб вернути Ізраїля й збудувати Єрусалим, аж до Владики Месії сім тижнів та шістдесят і два тижні. І вернеться народ, і відбудований буде майдан і вулиця, і то буде за тяжкого часу. І по тих шостидесятьох і двох тижнях буде погублений Месія, хоч не буде на Ньому вини. А це місто й святиню знищить народ володаря, що прийде, а кінець його у повідді. І аж до кінця буде війна, гострі спустошення. І Він зміцнить заповіта для багатьох за один тиждень, а за півтижня припинить жертву та жертву хлібну. І на святиню прийде гидота спустошення, поки знищення й рішучий суд кари не виллється на спустошителя».(Книга пророка Даниїла, глава 9:20-27) Більше того, через пророка Михея, Бог попередив навіть про місце, де народиться Ісус Христос: «А ти, Віфлеєме-Єфрате, хоч малий ти у тисячах Юди, із тебе Мені вийде Той, що буде Владика в Ізраїлі, і віддавна постання Його, від днів віковічних.»(Книга пророка Михея, голова 5:2) Так, свято Благовіщення, коли Ангел Господній доніс Марії благу звістку про народження Сина Свого Ісуса, є значною подією в житті християнської Церкви і відзначається святковими богослужіннями в Церквах, що сповідують Ісуса Христа, як Єдинородного Сина Божого, Спасителя, що пролив Свою Святу Кров за наші гріхи. І тепер кожен, хто вірує в Сина, той має вічне життя; а хто в Сина не вірує, той життя не побачить, а гнів Божий на нім перебуває. (Іоан.3: 36)

I. Найважливішим з постів Православної Церкви вважається Великий піст, або свята Чотиридесятниця, встановлена з часів апостольських в спогад 40-денного посту Христа Спасителя. Св. Церква готує віруючих до Великого посту за три тижні (у чотири неділі).

У першу Неділю митаря і фарисея євангельським читанням притчі про митаря і фарисея навчає нас упокорюванню: тільки упокорювання наближає нас до Бога. Але щоб при усвідомленні свого гріховного стану ми не впали у відчай, в наступну неділю Церква нагадує нам про нескінченне милосердя Боже читанням євангельської притчі про блудного сина; у цій притчі показується образ грішника, що істинно кається. Але щоб при надії на нескінченне милосердя Боже ми не впали в безпечність в справі етичного вдосконалення (байдужість щодо свого спасіння), св. Церква нагадує нам про нескінченне правосуддя Боже читанням Євангелія про Страшний Суд; Неділя ця називається м’ясопусною, тому що припиняється споживання м’яса. У Неділю сиропусну читається Євангеліє про прощення образ і про те, в чому повинен полягати дійсний піст; у церковних співах цієї неділі згадується вигнання прародителів з раю в нагадування того, що як прародителі споживанням заборонених плодів позбулися раю, так ми стриманістю протягом посту від забороненої Церквою їжі можемо повернути втрачене блаженство. У Великий піст забороняється вживання риби (дозволяться лише в Благовіщення і Вербну неділю); вино і єлей дозволяються в суботи і недільні дні і деякі інші (святкові) дні.

II. Особливості постового богослужіння полягають в тому, що багато співів і молитви співаються або вимовляються із земними полонами. Так, на вечірні при співі тропарів: Богородице Діво, радуйся; Хрестителю Христовий та ін. після кожного – земний поклін. На кожному богослужінні і на кожному чинопослідуванні промовляється священиком вголос народу (перед царськими вратами) молитва святого Єфрема Сирина, яка в українському перекладі читається так: “Господи і Владико життя мого‚ дух лінивства‚ безнадійности‚ владолюбства й марнослів’я не дай мені (доземний поклін). Дух же доброчесности, смиренномудрости‚ терпіння й любови даруй мені‚ рабу Твоєму (доземний поклін). Так‚ Господи Царю‚ даруй мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого‚ бо Ти благословен єси на віки віків. Амінь (доземний поклін). Після цього 12 малих поклонів‚ молячись: Боже‚ очисти мене грішного і помилуй мене. Після цього всю молитву: “Господи і Владико життя мого…” (доземний поклін). На кожному часі промовляються священиком і співаються співцями особливі тропарі часу, при триразовому співі яких робляться три земні поклони. Увечері здійснюється особливе чинопослідування, яке називається великим повечір’ям (здійснюється тільки в дні Великого посту, за винятком субот і недільних днів, а напередодні Різдва і Хрещення Господнього – велике повечір’я з’єднується з утренею – на всенічному бдінні). На великому повечір’ї в першу Неділю Великого посту читається зворушливий покаянний канон св. Андрія Крітського. В кінці великого повечір’я зворушливі тропарі: Господи сил, з нами будь і Господи, якщо б не мали ми святих Твоїх молитвеників; після кожного – належить робити земний поклін. Велике повечір’я закінчується, замість відпуста, молитвою: Владико Многомилостивий, Господи Ісусе Христе, Боже наш, яку всі віруючі вислуховують, лігши обличчям на землю (не лише схиливши коліна, але повинні лягти обличчям на землю і не піднімати голови, поки не закінчиться читання молитви.)

III. В середу і п’ятницю в дні Великого посту, а також в четвер 5-ої седмиці Великого посту (здійснюється ради читання канону св. Андрія Крітського, який читається на утрені весь повністю, в першу же Неділю на повечір’ї – по частинах) і в перші три дні Страсної седмиці здійснюється так звана літургія Ранішосвячених Дарів. Православна Церква в дні Великого посту, за винятком суботніх і недільних днів, ради того глибокого зворушення про гріхи і покаяння, не дозволяє здійснення Божественної літургії, як найурочистішого богослужіння. Але щоб не позбавити можливості причащання хворих, старців і подвижників, які звикли причащатися щодня, святою Церквою встановлений особливий чин літургії, названий літургією Ранішосвячених Дарів, тому що вона здійснюється на раніше освячених Дарах. Тут немає власне літургії, або здійснення Євхаристії, таїнства Причащання. Тут тільки подаються віруючим Св. Дари, освячені на повній літургії (як буває при причащанні хворих).
Тому на літургії Ранішосвячених Дарів немає проскомідії, немає молитов, що складають головну частину Божественної літургії, коли освячуються Св. Дари; після Херувимської пісні (на літургії Ранішосвячених Дарів замість неї співається пісня: Нині Сили Небесні) і великого входу – прохальна єктенія, Отче наш, і йде причащання. Оскільки в дні Великого посту часи 3,6 і 9 з читанням так званих зображальних з’єднуються з вечірнею, то й літургії Ранішосвячених Дарів передує читанням постових часів із зворушливими тропарями, при співі яких робляться земні поклони, – з покаянною молитвою на кожному часі св. Єфрема Сиріна: Господи і Владико життя мого – із земними поклонами. Чин зображальних починається співом: У Царстві Твоїм і дев’яти заповідей блаженств, причому кожна із заповідей закінчується співом молитви розсудливого розбійника: Помяни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє. По слава і нині співається три рази Пом’яни нас, Господи… зворушливим протяжним наспівом, причому після кожного робляться земні поклони. Після відпусту на зображальних починається вечірня, яка на літургії Ранішосвячених Дарів замінює собою літургію оголошених (вечірнею починається і повна літургія в навечір’я Різдва і Хрещення Господнього, у Великий Четвер і Суботу; і в цьому випадку вона здійснюється замість літургії оголошених). Після малого входу, який здійснюється з кадилом, якщо немає читання Євангелія (у перші три дні Страсної седмиці – з Євангелієм, оскільки читається Євангеліє), співі Світе тихий і прокимну, читаються дві паримії. Перша паримія береться з книги Буття – про життя старозавітних праведників. Після прочитання першої паримії здійснюється особливий обряд: відчиняються царські врата, священик зі свічкою і кадилом в руці осіняє присутніх і вимовляє: Світло Христове просвітлює всіх. Сенс і значення цього: світло Христового вчення освічує нас, освічував і старозавітних праведників (про яких пропонувалося читання), бо і вони всі спаслися вірою в прийдешнього Христа, як ми спасаємося вірою в Христа, що прийшов. При цьому всі присутні повинні лягти на землю (не коліна тільки схилити, але нахилити голову до землі) при словах диякона Повеліть, які вимовляються перед виголосом: Світло Христове просвітлює всіх. Після прочитання другої паримії співаються зворушливі співи: Нехай піднесеться молитва; Господи, взиваю, при співі яких всі віруючі стоять навколішки. Тільки священик стоїть перед престолом, проводячи кадіння. При співі: Нехай направиться… востаннє і священик схиляє коліна. Замість Херувимської пісні співається Нині Сили Небесні. У половині співу здійснюється Великий вхід зі Св. Дарами: Св. Тайни переносяться священиком на голові з жертовника на престіл, причому він не промовляє жодних слів, як буває на повній літургії. Але, згадуючи хресні страждання і смерть Христа-Спасителя, священик в думках молиться молитвою розсудливого розбійника: Пом’яни мене, Господи, в Царстві Твоєму. Всі присутні повинні лягти на землю і вклонитися Христу Спасителю, бо переноситься не звичайний хліб і вино, а дійсне Тіло і Кров Христа (не потрібно піднімати голови до тих пір, поки не здійсниться вхід). В кінці літургії при першому і останньому явленні Св. Дарів належить робити також земний поклін.

IV. СТРАСНА СЕДМИЦЯ так називається тому, що в дні її згадуються страсті (страждання) Христа Спасителя. У перші три дні співається зворушливий тропар: Ось Жених гряде і після прочитання канону так званий екзапостиларій (від грецького слова екзапостелло – висилаю, – виходить співець на середину): Чертог Твій бачу, Спасе, – співаються по три рази, причому присутні в храмі повинні робити в кінці кожного співу земний поклон. У церковних співах і євангельському читанні на утрені і літургії у Великий Понеділок згадується висушення смоковниці (Мф. 21, 18-43); у Великий Вівторок – бесіди Ісуса Христа про Страшний Суд, притчі: про таланти і про десять дів (Мф. 25); у Велике Середу – помазання ніг Христа на вечері у Вифанії і зрада Юди (Мф. 26,1-16).

V. У Великий Четвер згадується Таємна Вечеря і встановлення таїнства Причастя. Зворушливий спів ірмосів канону і стихир мимоволі переносить слухачів до тієї великої справи, яка здійснювалася на Таємній Вечері. Літургія (св. Василія Великого) у Великий Четвер (як і у Велику Суботу) здійснюється разом з вечірнею.

VI. Утреня на Велику П’ятницю завжди здійснюється з вечора (за вимогою Церковного Уставу, о другій годині ночі, – відповідає сьомій годині вечора) і називається стоянням, або страсті Господні. На утрені Великої П’ятниці читаються 12 Євангелій, які слухають віруючі із засвіченими свічками – на знак того, що світло Божества в Ісусі Христі не померкло і під час Його хресних страждань (див. Ін. 18, 6; Мф. 27: 45, 51-54; Лк. 22, 50.).

VII. У Велику П’ятницю літургія, як образ Голгофської жертви (хресних страждань і смерті Христа), не служиться, але здійснюються особливі, так звані Царські часи (Царські часи здійснюються ще в навечір’я свят Різдва і Хрещення Господнього) з читанням вибраних (пророчих) псалмів, паримій, Апостола і Євангелія на кожній годині і співом зворушливих тропарів і стихир.

VIII. О 9-ій годині дня, або в 3-ю після полудня (година хресної смерті Господа Ісуса Христа), у Велику П’ятницю служиться урочиста вечірня з читанням паримій (пророчих), Апостола і Євангелія; а в кінці вечірні після співу Тебе, що зодягаєшся здійснюється урочисто-зворушливий обряд винесення плащаниці на середину храму з вівтаря при співі Благообразний Іосиф, чим зображається зняття з Хреста тіла Божественного Страждальника Іосифом і Никодимом.

IX. У Велику Суботу на утрені після співу Бог Господь і тропаря Благообразний Іосиф співаються перед плащаницею непорочні – 17-а кафізма, що починається словами Блаженні непорочні, – з новозавітними співами, що містять в собі зображення поховання Христа Спасителя, плач Богоматері, жінок-мироносиць і учнів Христових про померлого Вчителя. Це справді похоронні співи, тому віруючі стоять в цей час із засвіченими свічками. В кінці великого славослів’я при співі похоронним наспівом Святий Боже здійснюється хресний хід з плащаницею навколо храму, яким зображається поховання Христа Спасителя, запечатання гробу і приставлення варти до гробу, про що читається після цього і Євангеліє (Мф. 27, 62-66).

X. Літургія у Велику Суботу здійснюється разом з вечірнею (як і у Великий Четвер), на якій читається 15 паримій (Бут. 1, 1-13; Іс. 60, 1-16; Вих. 12, 1-11; Іон. 1, 1-16; 2, 1-11; 13, 1-10; 4, 1-11; Нав. 5, 10-15; Вих. 13, 20-22; 14, 1-32; 15, 1-19. Соф. 3, 8-15; 3 Цар. 17, 8-23; Іс. 61, 10-11; 62, 1-5; Бут. 22, 1-18; Іс. 61, 1-9; 4 Цар. 4, 8-37; Іс. 63, 11-19; 64, 1-5; Єрем. 31, 31-34; Дан. 3, 1-88.), що містять в собі пророцтва і прообрази про хресну смерть і воскресіння Ісуса Христа. Шоста паримія містить в собі опис переходу ізраїльтян через Червоне море, закінчується піснею Мойсея: Співаймомо Господеві, славно бо прославився, – співається багато разів; остання паримія – про чудесне спасіння трьох отроків у вавілонській печі, закінчується піснею: Господеві співайте, також співається кілька разів. Після прочитання Апостола співається вірш Воскресни Боже, під час якого священнослужителі з чорного священного одягу переоблачаються в білий – в нагадування того, що Ангели, які сповістили мироносицям про воскресіння Спасителя, були в білому одязі. Євангеліє читається вже про воскресіння Христа Спасителя. Замість Херувимської пісні співається зворушлива пісня Нехай мовчить всяка плоть. В кінці літургії освячуються хліб і вино в нагадування, що християни перших століть після закінчення літургії цього дня не виходили з храму і, підкріпивши себе їжею, всю ніч проводили в церкві, слухаючи читання Діянь апостольських. А опівночі починалося пасхальне богослужіння. Тому Церковний Устав і наказує закінчувати літургію у Велику Суботу о другій годині ночі (відповідає восьмій вечора), після чого до початку пасхальної утрені читається книга Діянь апостольських

Справжнє добре життя може бути тільки у того, хто має в собі віру Христову. Кажуть, що кожна душа за своєю природою християнська, тобто здатна на добро. Добрі діла – це вияв нашої любові, яка є основою всього християнського життя.

Любов, яка не проявляється у добрих учинках, неправдива. Саме тому Слово Боже говорить: «Віра без діл – мертва». Сам Ісус Христос навчав: «Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! – увійде у Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого, що на Небі». Усі люди – Божі творіння і воля Його стосовно нас полягає в спрямуванні нашого життя на добро. Господь наперед приготував діла, щоб ми їх виконували, як навчає апостол Павло. Ми отримали від Бога особливі засоби, щоб розрізняти добрі справи та злі. Це закон. Внутрішній закон – це совість, а зовнішній – Божі заповіді.

Дехто помилково думає, що не знаючи Закону, гріха не вчиниш. Та незнання закону не звільняє від відповідальності. У такому разі треба жити за совістю, розрізняючи добре та зле. Обізнані ж із законом живуть по закону. Церква научає, що для виконання Закону існують три добродійства: це молитва, піст і милостиня. Також є сім діл милосердя для душі і сім – для тіла. Діла для душі: 1) навернути грішника; 2) навчити незнаючого; 3) порадити у сумніві; 4) втішити засмученого; 5) терпіти кривду; 6) прощати образи; 7) молитись за живих і мертвих. Тілесні діяння: 1) голодного нагодувати; 2) спраглого напоїти; 3) нагого зодягнути; 4) подорожнього прийняти; 5) хворому допомогти; 6) в’язня відвідати; 7) померлого поховати.

Ці вчинки не вимагають якихось надмірних зусиль, а є лиш врегулюванням нашого ставлення до ближніх, тобто любові. Бо любов до Бога є лицемірною без любові до ближніх, навіть і ворогів. У цьому полягає перевага Християнства. У Євангелії від Луки сказано: «Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас». І це аж ніяк не суперечить словам ап. Павла: «Поки маємо час, усім робімо добро, а найбільш – одновірним».

Багато хто називає себе віруючим. Та з Біблії бачимо, що одної віри недостатньо. Потрібно ще й виконувати волю Божу, тобто бути вірним. Адже говорить Святе Писання: «І демони вірують і трясуться від страху, бо знають, що чекає на них». Отже, навіть коли ми бачимо, що навколо нас діється зло і здається, що всі у ньому погрузли, не впадаймо у відчай. Не потрібно й думати, що один в полі не воїн. І до останнього подиху намагаймось чинити добро, як цього научає Божа і людська мудрість. У Другій книзі Мойсея написано: «Не будеш з більшістю, щоб чинити зло, і не будеш прихилятись до більшості, щоб зламати правду».

Добротворення з нашого боку має бути безкорисним, безкінечним і неперебірливим. Так, щоб підсумком нашого життя були слова з Послання ап. Павла до Тимофія: «Подвигом добрим потрудився я, шлях подолав, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінець праведності, якого мені дасть Господь, Суддя праведний. І не тільки мені, але й усім, хто пришестя Його полюбив».

Єднання з Христом необхідне для нашого спасіння. Про це чітко говорить Ісус Христос у притчі про виноград: «Я – виноград, а ви – галуззя. Хто не буде перебувати в Мені, той буде відкинутий геть. Без Мене робити нічого не зможете». Отож, хто віддаляється від Церкви, а отже від Господа, той позбавляє себе спасаючої благодаті Божої. Тільки будучи членами Божественної установи, можна мати живу віру, звершувати подвиги християнського життя. Святі отці та вчителі Церкви завжди закликали християн цінувати свою належність до неї і ніколи не віддалятись від неї.

За словами св. Кипріана Карфагенського, той, хто лишає Церкву, позбавляє себе нагороди Христової. Той, кому Церква не мати, тому й Бог не Отець. Як ніхто з тих, хто перебував поза ковчегом Ноя, не врятувався від потопу, так ніхто не врятується поза Церквою. Бо сама думка про таке є гординя.

Згідно з християнським ученням, усі люди між собою – брати і сестри, як тілесно, так і духовно. Сам Христос, даючи приклад молитви, подав її як молитву спільну. Починається вона словами «Отче наш», а не мій. Справжнім християнином є той, хто живе повноцінним життям церковної спільноти, регулярно відвідує Богослужіння (адже Літургія – це спільне служіння), дбає про благоустрій храму, жертвує, навчається Христової науки та навчає інших. Бо ж Ісус запевняв: «Кожен, хто сам так робить та інших навчає, великим у Царстві Божому назветься». Звідси маємо обов’язок не лише самим належати до Христової Церкви, а й інших залучати. Зокрема, батьки своїх дітей.

Церква по-материнськи може втішити нас. Не потрібно соромитись прийти до неї зі своїми печалями і негараздами. У ній слізьми можна змити свої гріхи. Церква – це Божа школа, яка навчає нас чесного життя, виховує нас повноцінними людьми. Саме Церква відновлює в нас образ і подобу Божу. Як без сонця не виростає рослина, так без світла Христової науки не зростає людина. Церква це й школа національного виховання, яка навчає бути справжніми громадянами своєї держави і вірними дітьми своєї нації.

У церковній спільноті полум’я віри одних запалює інших. Є люди, котрі відмежовуються від Церкви через гріховність окремих її членів. Зокрема, кажуть: «Як туди йти? Там таке твориться!» Перш за все треба пам’ятати, що гріхи людські аж ніяк не зменшують святості Церкви. По-друге, не слід самим осуджувати інших. У молитві св. Єфрема Сирина сказано: «О Господи, дай мені бачити гріхи мої, а не осуджувати ближнього».

У храмі завжди можна знайти місце, де ніхто не заважатиме молитись. А тиснява хіба що на великі свята не повинна бути причиною не ходити на Богослужіння. Наш народ переживає час духовного занепаду. В минулому влада відокремила Церкву від держави. У безбожності виросли покоління українців. А тепер кажуть: «Ми не навчені ходити до церкви, нічого не знаємо, нічого не розуміємо. А можливо, причина в небажанні пізнання? Двері Церкви відчинені для всіх. Апостол Павло говорить: «Бог хоче, щоб усі спаслися та прийшли до пізнання правди». Тільки прихід має бути добровільним, сповненим любові.

Коли говоримо «Святе Письмо, Слово Боже, Боже Об’явлення» і тому подібне, то маємо на увазі Біблію. Бог є любов. Він завжди живе в любові. Бог забажав поділитись цим з іншими. Для цього Він створив світ, спочатку небесний (ангелів), а потім земний. Про все це написано у Вічній Книзі.

Слово «Біблія» походить від грецького біблус. Так називали трав’яну рослину, з якої в давнину виготовляли папір. До складу Біблії входять книги Старого і Нового Заповітів (написаних до і після Різдва Христового). Ці книги написали натхнені Творцем мужі, і в них подаровано людству Боже Об’явлення, визначено непомильні правила і зразки віри та норми праведного життя. Отож, хоча ці книги написано в різні часи, у різних місцях, різними мовами і письменниками, автор їх – Сам Бог. І хоча події, описані в Біблії, відбувались у далекому минулому, вона є важливою для сьогодення і майбутнього. Через це її називають Вічною.

Біблія – найвідоміша книга у цілому світі, її перекладено більш ніж на 2 400 мов (дані початку 2007 року. – Ред.). Вона – невичерпне джерело нашої віри і моралі. Це Слово Боже, звернене до нас. Це наука про ставлення людини до людини і до Всевишнього. В ній описано вчинки осіб, громад і народів, які Господь допустив, щоб дати можливість людям вибирати між добром і злом. До Біблії ставляться з великою пошаною, особливо в церкві під час Богослужінь. Її цілують, нею благословляють людей, на ній присягають. Через те, що її читають багато людей, вона – наймогутніша книга за впливом на їхнє життя. Існує безліч книг про науку, культуру, історію для широкого й обмеженого кола читачів. Боже Слово може читати все людство. Про це свідчить захоплення Біблією різних знаменитостей. Цитатами, о’бразами і мотивами Писання буквально рясніють твори Т. Шевченка. А О. Пушкін говорив: «Я прочитав Біблію і думаю, що ми ніколи не дамо народові чогось кращого». «Біблія – це джерело нашої культури», – писав Й.-В. Гете.

Як для тіла потрібна їжа, так для душі – Боже Слово. У Святому Письмі містяться Божі істини. Тому не треба читати його, як звичайну книгу. Біблію треба читати з глибокою пошаною як слова Самого Бога і з молитвою, щоб Господь дав розуміння прочитаного. Православна Церква не допускає можливості кожному пояснювати Писання на свій розсуд. Бо це може призвести до помилок у вірі. А тому при виникненні запитань стосовно змісту прочитаного слід звертатись до служителів Церкви за роз’ясненням. Отож, читаючи Священне Писання, треба звертати увагу на те, як, де і коли подія відбувалася, що вона означає і чого навчає.

Сам Ісус Христос сказав: «Досліджуйте Писання … вони свідчать про Мене». Св. Тихон Задонський так ставився до Слова Божого: «Якби ти отримав лист від царя земного, хіба ти не читав би його з радістю? Ти ж отримав лист від Царя Небесного! Кожного разу, читаючи Святе Письмо, ти чуєш звернені до тебе слова Самого Бога. Під час читання ти молишся до Нього і розмовляєш із Ним». Біблія – це Божий лист до кожного з нас. Нам потрібно приймати його як Боже звернення до кожного особисто не залежно ні від чого. Кожна людина повинна від цього молитовного спілкування з Господом отримувати духовну насолоду та силу. Спілкуймося з Богом кожного дня, щонеділі, щосвята.

  Входь у храм з духовною радістю. Пам’ятай,що Сам Спаситель обіцяв тебе втішити в скорботі:”Прийдіть до Мене,всі знеможені і обтяжені , і Я заспокою Вас”(Мф.11,28). Завжди входь сюди зі смиренням і лагідністю, щоб з храму вийти виправданим, як вийшов покірливий Євангельський митар.  Коли входиш до храму і бачиш святі ікони, думай про те,що Сам Господь і всі Святі дивляться на тебе; будь в цей час особливо благовійним і май страх Божий.Ввійшовши до святого храму, зроби у звичайні дні – три земних, у святкові  три поясних поклони, молячись: ”Боже, очисти мене грішного і помилуй мене”,”Боже,будь милостивий до мене, грішного” , ”Пресвятая Богородице, спаси мене, грішного”, а також: ”Всі святі, моліть Бога за мене,грішного”.  Добре, якщо у храмі є місце, де ти звик постійно стояти. Проходь до нього тихо і скромно, а йдучи навпроти Царських Воріт, зупинися і благоговійно поклади на себе хресне знамення та поклонись.  В храмі мовчазним поклоном привітайся із знайомими,але ніколи,навіть з дуже близьки-ми,не вітайся за руку і ні про що не запитуй. Не цікався і не дивись навколо себе,а молись з щирим почуттям, вникаючи в порядок і зміст служби.В храмі треба молитися стоячи і лише у випадку слабості або сильної втоми дозволяється сісти і відпочити.Однак,під час читання Євангелія,шестипсалмія, Акафісту і в особливо важливих місцях Літургії(про які можна дізнатися у священика)потрібно конче стояти.  Коли священнослужитель здійснює кадіння храму,потрібно відступитися,щоб не заважа-ти йому і при кадінні людей схилити голову. Хреститись в цей час не треба. Схиляти голову слід і тоді, коли відкривають або закривають Царські Ворота, коли священик благословляє рукою. Коли ж священик благословляє Євангелієм, Хрестом або Чашею, треба ще й покласти на себе хресне знамення. На Літургії, під час освячення Святих Дарів (коли співається молитва” Тобі співаємо, Тебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи, і молимось Тобі, Боже наш” ) конче потрібно,якщо в храмі не дуже людно, зробити земний поклін.В святкові та недільні дні,а також після причастя земних поклонів не звершують; вони змінюються поясними поклонами.  В храмі молися як учасник Богослуження,а не як бездіяльний споглядач, щоб молитви і співи церковні торкалися твого серця;уважно слідкуй за службою, щоб молитися саме про те, за що молиться вся Церква. Клади на себе хресне знамення побожно, з вірою у велику силу його, для освячення свого розуму, своїх внутрішніх почуттів та сил тілесних, клади правильно і не поспішаючи, бо інакше буде не зображення хреста, а звичайне махання рукою,чому тільки біси радіють. Хреститись треба за кожним зверненням (проханням) до Господа, а також перед цілуванням святині (ікон,хреста та ін.), ставлячи з молитвою запалену свічку,при вході до храму або виході з нього.  Не суди невільних помилок служачих або присутніх у храмі  корисніше вникати у власні недоліки і усердно просити Господа за прощення своїх гріхів. Буває, що хтось заважає зосереджено молитися.Не дратуйся і нікого не осмикуй, а краще не звертай увагу або відійди на інше місце.  До Святого Причастя підходь смиренно і побожно склавши руки навхрест на грудях (права рука зверху ); голосно сказавши своє християнське ім’я (у повній формі ), з вірою і любов’ю причастись Тіла і Крові Господніх; не хрестячись, поцілуй обережно Чашу, щоб випадково не перекинути її, і чинно відійди на своє місце, прийми запивку та просфору, але не виходь з храму до закінчення Богослу- ріння, щоб поцілувати Хреста і вислухати подячні молитви Господу Богу після причастя.  Віруючі повинні входити до храму скромно одягнуті,жінки  з покритою головою; не можна жінкам приходити в штанах, в коротких платтях і спідницях, а чоловікам у шортах. Неприпустимо приходити у храм, а особливо причащатися Св. Таїн і цілувати святині з нафарбованими губами, — це великий гріх для жінки.Головне правило поведінки у храмі – це взаємна любов прихожан і повага до святині

Православні християни у селі Боберка 13 листопада святкуватимуть Апостола Андрія Первозваного основоположника Української Православної Церкви.У церкві служитиметься Утреня та Божествена Літургія ,яку очолить місцевий священик о.Роман.