ЦІКАВІ МЕТАМОРФОЗИ УНІАТСЬКОЇ СВІДОМОСТІ…

Кілька днів тому відійшов у вічність самбірський уніатський священик – ієромонах Миколай Куць. Власне ця подія по різному була сприйнята православними, але у часі його поховання виявився дуже цікавий факт: У його Заповіті, що роздавали у часі поховання, чи не в кожному рядку лунає слово «православний» і, як не дивно, не тільки в позитивному контексті стосовно саме православних, але і відносно саме уніатів (греко-католиків). При цьому в усьому тексті явно прослідковується спроба поставити знак рівності поміж уніатами та дійсно православними. Ця метаморфоза є ще більш дивною, коли згадати той факт, що цей священик був одним з організаторів спроби знищення Православ’я в Самборі…

Така зміна свідомості уніатського священика, а він у цьому далеко не одинокий, а також захоплення та радість з цього приводу деяких православних, змусила нас ще раз задуматися про саме право уніатів називати себе «православними», сенс, який вони насправді вкладають у ці слова, та саму сучасну історію повертання цього слова у вжиток Уніатської Церкви (УГКЦ).

Коли ми звернемось до історії, то побачимо, що слово «православний» з’явилося в уніатських служебниках ще в 1617 р. Саме тоді, під час Великого входу, уніати почали вживати виголос «і всіх вас, православних християн…» [1]. Але це не було ствердженням їх (уніатів) православності, а тільки спробою підкреслити – «лише ми, з’єднані, правильно славимо Бога». Саме з таким сенсом ці слова поступово переходили в усі офіційні уніатські служебники, від найбільш старовинних до сучасних. Цей факт підтверджується і документами Київської уніатської митрополії, бо тут ми не знайдемо саму назву «православні», а тільки «уніати» або «з’єднані».

Не змінилося ставлення уніатів до Православ’я і в ХХ ст. Ще в 1929 році уніатський владика Григорій Хомишин (сьогодні Католицький Костел вже оголосив його «блаженним священномучеником») виступив проти друкування і розповсюдження українського календаря «Рідної школи», так як останній поміщав у календарі православних святих. При цьому виступ Станіславського єпископа був викликаний тим, «що через ці, на перший погляд незначні речі, ми греко-католики привикаємо до православ’я» [2]. Ще більш щиро висловився один з ігуменів – васильянів: «Мені прикро, що мушу се голосити, але в ім’я Бога, в ім’я католицької Церкви, хоч би був і рідний батько, коли він православний, треба його відректись. Не майте нічого спільного з православними» [3].

Як бачимо, ще далеко до ліквідації Української Католицької Церкви радянською владою, більшість її владик та священиків мали до реального Православ’я дуже негативне відношення.

Негативне ставлення до Православ’я ще більше зміцнювалося в осередку уніатів після ліквідації Греко-католицької Церкві в 1946 р. Цей акт радянської влади, що не мав жодного стосунку до Православної віри, уніатські ієрархи та священики використовували для ще більшого розпалювання ворожнечі не тільки власне до Руської Православної Церкви, а до Православ’я загалом. При цьому вони ігнорували той факт, що навіть у їх середовищі далеко не всі відмовлялися від переходу в Православ’я. Наприклад, станом на липень 1945 р., коли ще не було ніяких гонінь, до «Ініціативної групи по з’єднанню з РПЦ» приєдналися: у Львівській області – 101 з 281; Дрогобицької області – 161 з 333 бувших уніатських священиків [4].

Вороже ставлення уніатів до Православ’я та православних у повній мірі проявилося в кінці 80 – початку 90-х років ХХ ст., коли Українська Греко-Католицька Церква почала вихід з підпілля. Саме тоді, маючи надію на швидку перемогу над Православ’ям (переважно через національно-патріотичну риторику), уніатські священики не тільки всіляко зневажали православних, відкрито кажучи, що «православ’я буде тільки за Уралом», а і намагалися викреслити слово «православний» навіть з богослужебної літератури та замінити його словом «правовірний».

Але мріям уніатів про повне знищення Православ’я в Галичині та швидкому поширенні УГКЦ по всієї території України не дано було справдитися. Український народ ще з часів благовірного гетьмана Петра Сагайдачного та гетьмана Богдана Хмельницького зробив добру прищепку в супротив уніатсько-католицької єресі. Навіть на Заході України греко-католики не «завоювали» більшість. Це стало зрозумілим вже в другій половині 90-х років ХХ ст., а ще більше виявилося в остатнє десятиріччя.

Так, станом на 2010 р., Православних вірних було:

Західний регіон – 45,9 % (уніатів – 37,2%)

Центральний регіон – 73,8 % (тут відносно уніатів спостерігається явний спад: від 0,6% у 2000 р. до 0,3 % в 2010 р.)

Південь і Схід – 76, 4 та 71,8 %% (уніатів, відповідно, 0 та 0,8%%) [5].

Повний провал «лобових атак» на Православ’я та фактично екстенсивний «розвиток» УГКЦ у Галичині вимусив уніатів різко змінити свою стратегію. Тепер вони почали активно мімікрирувати під православних для проведення політики активного прозелітизму [6]. Під тиском об’єктивних реалій вже навіть у запеклих уніатських активістів 90-х років почала змінюватися риторика. На зміну словам про «клятих православних» та «правовірних уніатів» прийшли слова про греко-католиків як про «православних у єдності з Римом» та «подвійній єдності» (примарну можливість бути в євхаристичній єдності одночасно з Православними Церквами та з Римом). Ця ідея була побудована на хибному ґрунті відсутності канонічних та догматичних розбіжностей поміж православними та греко-католиками, а єдина перешкода єднання – це відсутність євхаристичного спілкування православних з Римом, а греко-католиків – з Православними Церквами в Україні. Ця ідея «подвійної єдності» навіть викликала активну дискусію на «Богословському порталі» (http://theology.in.ua) та була цілком розбита, як православними [7], так і уніатськими дослідниками [8].

Загалом, всі спроби сучасних прозелітів-уніатів обґрунтувати свою православність «від часу Берестейської унії 1596 року» не мають під собою наукового підґрунтя. Вже в умовах Берестейської унії було визнано: п. 1 – походження Святого Духа «і від Сина» та п. 2 – наявність «чистилища» [9]. Признанням цих католицьких догматів уніати вже відірвали себе від Вселенського Православ’я, а в ХІХ ст. цей відхід зробився ще більшим через визнання новітніх єретичних католицьких догматів про «Непорочне зачаття» [10] та «Папський примат» [11]. На сьогоднішні день УГКЦ, як і інші т.зв. уніатські «Церкви свого права», цілком сповідають католицьку догматику, а їх православність – це тільки зовнішній обряд (який також зазнав певних змін) [12].

Таким чином, маємо можливість зробить наступні висновки: Так звані «Метаморфози уніатської свідомості», коли їх священики почали говорити про свою «православність», це виключно хитрий крок, який скерований на розмивання православних громад та проведення політики прозелітизму. Нам, українським православним, що відстояли своє право вільно сповідати справжнє Святе Православ’я в тяжкій багатовіковій боротьбі з католицько-уніатською експансією, потрібно бути пильними та адекватно реагувати на всі спроби уніатського прозелітизму, під якими б гарними та спокусливими словами він не приховувався.

прот. Сергій Горбик

Книга Служебник… Вільно, 1617 г.
Кудрик В. Маловідоме з історії греко-католицької Церкви. Т. ІІІ. Вініпег, Манітоба, 1952. Ст. 51
Кудрик В. Маловідоме з історії греко-католицької Церкви. Т. І. Вініпег, Канада, 1952. Ст. 198
Гіщинський В. Тернистий шлях Василіанського чину за роки панування у Західній Україні радянського комуністичного режиму (1939-1989). // Добромильська реформа і відродження Української Церкви. Львів, 2003. Ст. 223
Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин. Інформаційно-аналітичні матеріали до Круглого столу на тему: «Державно-конфесійні відносини в Україні, їх особливості і тенденції розвитку» 8 лютого 2011р. Київ, 2011. Ст. 34
«Дайте мені Вашу адресу, і я надішлю Вам факти». Відкритий лист протоієрея Миколая Данилевича щодо уніатського прозелітизму (http://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/16890-dajte-meni-vashu-adresu-i-ya-nadishlyu-vam-fakti-vidkritij-list-protoiyereya-mikolaya-danilevicha-shhodo-uniatskogo-prozelitizmu.html)
Прот. Сергій Горбік. До питання ідеї УГКЦ про «подвійну єдність» (http://theology.in.ua/ua/bp/discussions/theme/40823/)
О. Орест-Дмитро Вільчинський. В продовження дискусії навколо ідеї «подвійної єдності» (http://theology.in.ua/ua/bp/discussions/theme/40990/)
Кунцлер Міхаель. Літургія Церкви. Львів, 2001 р. Ст. 331.
Лосский В.H. Догмат о непорочном зачатии (http://www.pagez.ru/olb/108.php)
ΝΙΚΟΛΑΟΥ Π. ΒΑΣΙΛΕΙΑΔΗ. ΠΑΠΙΚΟ ΠΡΩΤΕΙΟ Φρικτή Εκκλησιολογική Αίρεση (Микола П. Василіадіс. Папський примат – Страшна екклезіологічна єресь) джерело сайт http://www.impantokratoros.gr/papiko-proteio.el.aspx
С. Софія Сеник. Латинізація в Українській католицькій Церві. Люблін, 1990 р.

http://uaoc-ls.com/?p=5230

 ЗАПОВІТ ІЄРОМОНАХА МИКОЛАЯ КУЦЯ