Храм–це спасіння!

Єднання з Христом необхідне для нашого спасіння. Про це чітко говорить Ісус Христос у притчі про виноград: «Я – виноград, а ви – галуззя. Хто не буде перебувати в Мені, той буде відкинутий геть. Без Мене робити нічого не зможете». Отож, хто віддаляється від Церкви, а отже від Господа, той позбавляє себе спасаючої благодаті Божої. Тільки будучи членами Божественної установи, можна мати живу віру, звершувати подвиги християнського життя. Святі отці та вчителі Церкви завжди закликали християн цінувати свою належність до неї і ніколи не віддалятись від неї.

За словами св. Кипріана Карфагенського, той, хто лишає Церкву, позбавляє себе нагороди Христової. Той, кому Церква не мати, тому й Бог не Отець. Як ніхто з тих, хто перебував поза ковчегом Ноя, не врятувався від потопу, так ніхто не врятується поза Церквою. Бо сама думка про таке є гординя.

Згідно з християнським ученням, усі люди між собою – брати і сестри, як тілесно, так і духовно. Сам Христос, даючи приклад молитви, подав її як молитву спільну. Починається вона словами «Отче наш», а не мій. Справжнім християнином є той, хто живе повноцінним життям церковної спільноти, регулярно відвідує Богослужіння (адже Літургія – це спільне служіння), дбає про благоустрій храму, жертвує, навчається Христової науки та навчає інших. Бо ж Ісус запевняв: «Кожен, хто сам так робить та інших навчає, великим у Царстві Божому назветься». Звідси маємо обов’язок не лише самим належати до Христової Церкви, а й інших залучати. Зокрема, батьки своїх дітей.

Церква по-материнськи може втішити нас. Не потрібно соромитись прийти до неї зі своїми печалями і негараздами. У ній слізьми можна змити свої гріхи. Церква – це Божа школа, яка навчає нас чесного життя, виховує нас повноцінними людьми. Саме Церква відновлює в нас образ і подобу Божу. Як без сонця не виростає рослина, так без світла Христової науки не зростає людина. Церква це й школа національного виховання, яка навчає бути справжніми громадянами своєї держави і вірними дітьми своєї нації.

У церковній спільноті полум’я віри одних запалює інших. Є люди, котрі відмежовуються від Церкви через гріховність окремих її членів. Зокрема, кажуть: «Як туди йти? Там таке твориться!» Перш за все треба пам’ятати, що гріхи людські аж ніяк не зменшують святості Церкви. По-друге, не слід самим осуджувати інших. У молитві св. Єфрема Сирина сказано: «О Господи, дай мені бачити гріхи мої, а не осуджувати ближнього».

У храмі завжди можна знайти місце, де ніхто не заважатиме молитись. А тиснява хіба що на великі свята не повинна бути причиною не ходити на Богослужіння. Наш народ переживає час духовного занепаду. В минулому влада відокремила Церкву від держави. У безбожності виросли покоління українців. А тепер кажуть: «Ми не навчені ходити до церкви, нічого не знаємо, нічого не розуміємо. А можливо, причина в небажанні пізнання? Двері Церкви відчинені для всіх. Апостол Павло говорить: «Бог хоче, щоб усі спаслися та прийшли до пізнання правди». Тільки прихід має бути добровільним, сповненим любові.