Цікаво почитати!

Єднаймось Українці навколо своє Православної Церкви!
Вже пройщло понад 400 літ з дня підписання БРЕСТСЬКОЇ УНІЇ.  Настав час, щоб заговорити про те, як, чого і ким була запроваджена у нас ця унія – чужа для нашого Українського народу віра.

Ні для кого не секрет, що Україна з її природними скарбами, чудовим кліматом завжди була лакомим куском для багатьох загарбників, в тому числі і поляків.

Як королівська, так і панська Польща завжди зазіхала на нашу землю. Проте, неможливо було підкорити наш волелюбний народ за допомогою зброї, бо проти шаблі завойовника була козацька шабля, проти гармати була гармата. Сила розбивалася об ще більшу силу. І тоді в хід пішли хитрість і лукавство.

“Якщо хочеш завоювати народ, знищ його святині”. Саме цією дорогою і пішли польські королі, навчені єзуїтами. Ціль була проста: зробити українців католиками, а католик згодом почуватиме себе поляком. Отже, де живуть католики, там земля польська. Україна таким чином перестала б існувати, а замість неї була б велика Польща “од можа до можа”, себто від моря Балтійського До моря Чорного.

Та не так-то просто було православного перетягнути в католицизм, бо в уяві українця ця релігія тісно пов’язувалася з обманом, насильством, здирством, жорстокістю, війною, вбивством.

В тексті українського гімну є такі слова:

“З наших предків шкіру дерли,

На палі вбивали,

А таки нас не пожерли

Вороги лукаві…”

Тепер цей куплет пропущено. І жаль. Бо в ньому розповідається про те, яким чином поляки та єзуїти накидали нам свою віру: тоді з наших предків шкіру дерли і на кілки їх саджали. Часом ми чуємо, як кажуть: “Йому залили за шкіру сала”, – нині не кожен знає, що це таке. А воно ось що: колись поляки тим, хто не хотів переходити в католицизм, підрізували на животі або на спині шкіру і туди заливали із сковорідки гаряче розтоплене сало. Та ці методи не принесли успіху католикам. Не допомогли ні кілки, ні гаряче сало. Занадто грубою була єзуїтська “проповідь”. І тоді вони змінили тактику. Православним почали говорити: “Ви залишаєтесь православними. Носіть свій духовний одяг, ризи, служіть своєю мовою, але за богослужінням моліться за папу римського, тоді він матиме до вас ласку, поможе вам, боронитиме ваші землі, а ваші єпископи сидітимуть у Варшаві в сеймі поруч з біскупами”.

Деякі клювали на цей огидний єзуїтський обман. Унія мала бути мостом з одностороннім рухом – з православ’я в католицизм “бардзо прошем” (ласкаво просимо), але з католицизму в православ’я – зась! Скорше тебе на кілок посадять, в мідному бику спечуть, ніж дозволять таке вчинити.

І сьогоднішня унія в Галичині розповсюджується “на брехні і фарисействі”. Уніятські вожді, погано обізнані на своїй рідній історії, почали Православну Церкву називати Російською, вони нацькували народ на неї і виступили нібито на захист Української греко-католицької Церкви. Але Україна такої Церкви не знає. Є Грецька Церква, Католицька, Православна, є унія, а греко-католицька – це хитре нововведення, це єзуїтська маскировка. Ніколи українці, в тому числі й уніати, не виступали проти Православної Церкви.

Як бачимо, Нашим же сучасним уніатським лідерам з лукавого благословення єзуїтів було вигідно нашу рідну Православну Церкву назвати російською, щоб у такий спосіб можна було виступити проти Православ’я, роздерти єдність народу і розширити польську інтрижку, яку ми тепер називаємо УНІЄЮ або ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ.

Релігія – це основа духовного життя кожного народу. Один говорив: “Скажи мені, як ти віриш, і я скажу, хто ти такий”. Якщо релігія вчить бити, убивати, то людина, вихована на такому вченні, мимоволі стане катом, бандитом.

Уніати кричали: “Православних геть за Збруч!” Чи ви знаєте, нещасні, чий лозунг ви викрикуєте? Певно, що ні. І тому я вам скажу. Коли поляки захопили Кам’янець, їхній генерал Крайовський 22-го січня 1920 року видав наказ, щоб “усі мешканці Галичини виїхали за річку Збруч”. Ви, мабуть ще не забули, що в той час в Галичині православних було дуже мало. Там жили переважно українські уніати. Генерал, даючи такий наказ, хотів цю територію очистити від українців, себто уніатів, і заселити її поляками.

Чому ж ви тепер вигукуєте слова свого ворога? Для кого ви тепер хочете очистити Галичину? Для тих же самих поляків? Можливо й так. Бо у Варшаві друкуються географічні карти, на котрих Галичина – це частина Польщі.

Уніат – це ще не поляк, але вже й не українець, бо в ньому живе польська віра, душа і тому ненависть його до православного українця просто дивовижна. Так ніхто не може ненавидіти: ні росіяни, ні турки, ні татари, ні навіть, поляки. І ненависть ця агресивна: “Бий, коли, ріж, жени за Збруч, !” – кричать уніати, коли справа стосується православних. Якби православні були такими ж злими, то вони могли б гнати уніатів за Віслу, за Варшаву. Але справжня віра Христова православним не дозволяє цього робити.

В Галичині, у тих селах та містах, де уніатів більшість, – , там вони, чуючи свою силу, з ломами та сокирами захопили майже усі православні храми. Коли б і православні поводили себе так, вони в Києві, відчуваючи свою перевагу, не дали б уніатам будувати свій храм. Вони захопили б уніатські храми в Криму, на Херсонщині та в інших областях Східної України. Але православні цього не роблять, бо віра їхня, благородство їхнє не дозволяють їм кривдити своїх братів по крові.

Звідки ж така злість? Від віри – яка віра, таке виховання, таке й життя.

Відразу після того, як Західна Церква відпала від Східної у 1054 році, вона пішла дорогою гордині, експансії, насильства, воєн та інквізиції. Найвиразніше це показали Хрестові походи, які були і зараз є улюбленим методом Ватікану для здійснення своїх честолюбних і користолюбних планів та стремлінь. Хрестові походи укріпили світську владу пап і збагатили їх, але негативно вплинули на чистоту християнського вчення, про що свідчить поведінка хрестоносців, зокрема під час завоювання ними Єрусалиму та Константинополю.

Єрусалим було взято 15-го липня 1099 року. Перемога супроводжувалася грабунками, різаниною, жорстокістю, що ганьбило саме ім’я християнина. Як відомо, Єрусалим у той час знаходився в руках невірних. Але в Константинополі сидів православний грецький цар. Не дивлячись на це, хрестоносці в 1204 році там ще гірше поводилися, ніж в Єрусалимі. Вони глумилися над православними святинями не менше, ніж турки.

В одному древньому літописі розповідається: “У той час біля одного монастиря, в печері, жив подвижник. Якогось разу, коли він молився, кажучи: “Богородице, Діво, радуйся…” – від ікони почувся голос: “Радій і ти, старче Божий”. Монах дуже злякався. “Не бійся, – говорив голос далі, – а йди скоріш до монастиря і об’яви монахам і ігумену, що вороги Мої і Сина Мого вже недалеко. Хто слабодухий, нехай тікає, поки аж промине біда. А хто хоче бути мучеником, нехай залишається на місці. Іди ж мерщій!”

Монах залишає свою печеру і що є сили біжить до монастиря, аби передати монахам волю Богоматері. Вістка про близьку небезпеку дуже стривожила старців монастиря. Деякі поспішили в гори, а 28 монахів залишились в монастирі, закрившись у башті.

Незабаром з’явилися вороги. Це були латиняни – хрестоносці. Спочатку вони лагідно умовляли монахів відчинити браму монастиря і визнати папу римського головою Вселенської Церкви, обіцяючи монахам милість та купу золота.

– А хто вам сказав, що папа є головою Церкви? – запитали монахи з вежі. – У нас Голова Церкви – Христос! Ми радше помремо, ніж дозволимо вам осквернити нашу обитель!

Після цього хрестоносці, себто католики, обложили башту хмизом і підпалили. Монахи згоріли живими. Це було в 1276 році.

Римські папи, закликаючи західних християн до Хрестових походів, для нібито визволення Святої Землі від турків, в дійсності ці походи перетворили на воєнні експедиції для здійснення своїх чисто земних інтересів – честолюбства, користолюбства, для розширення своєї духовної імперії.

Давно це було, але дух папізму не змінився. Уніати, католики ще й до цього часу такими ж методами намагаються насадити свою віру серед православних. Обман, наклепи, залякування, переманювання, підкупи, обіцянки, фальшування фактів і зараз в ціні там, де діють католики або греко-католики. Вони і в наш час ладні пролити християнську кров, аби лише досягнути своєї химерної мети.

Христос кличе до єдності. Спаситель пророчо говорить, що прийде час, коли буде “одне стадо і Один Пастир” (Іоан. 10. 16). Але цим Пастирем буде не папа римський, а Христос. Господь нас кличе до єдності, але не за допомогою Хрестових походів, кровопролить, інквізиції, тортур та обману. До добровільної і святої єдності закликає нас Господь.

Папи ж стараються цю єдність бачити як свою особисту гегемонію, як геополітичну систему, котра випадає з християнської духовності і зовсім нічого не має спільного з Євангельським вченням.

Наші святі отці передавали нам, що першим патріархом, який очолить усі релігійні течії, буде Антихрист. Чи ж папа б кандидатом на цей пост, чи, може, він лише предтеча, котрий підготовляє путь для Антихриста?

Римська Церква, відпавши від Православ’я, пішла помилковою дорогою. Вона спотворила чисте Христове вчення про віру, духовну владу, священство і Євангельську мораль. Величезне зло християнству заподіяла інквізиція, яка, прикрившись Христом, нічого спільного з Його . вченням не мала.

Надзвичайно небезпечне вчення інквізиторів, яке вони виклали в “Молоті відьом”. Бо, якщо дотримуватися його вимог, то треба тягти на вогнище всіх, хто не є католиком, – треба палити православних, протестантів, буддистів, магометан, іудаїстів і всіх інших людей, оскільки вони – “єретики”.

Але ми дещо забігли наперед. Давайте повернемося до української унії, про котру говорилося на самому початку.

Справа Ватікану підкорити собі Україну була зроблена в роки правління князя Галицького Данила. Як відомо, в 1235 році на Русь наскочила монголо-татарська орда. Знищивши Київ, вона чорною хмарою посунула на Галицько-Волинське князівство. Проте, Бог помилував цей край. Завойовники в 1242 році були змушені повернути назад.

Користуючись бідою русичів, Іннокентій IV пропонує Данилові Галицькому прийняти католицизм, за що обіцяє йому королівську корону і військову допомогу. Та допомога ця була лише на словах, і тому Данило польському послові сказав: “Як можу прийняти вінець, коли допомоги нема?” Після цього Данило Галицький, зі згоди і благословення патріарха Мануїла, на Галичині відкрив свою православну митрополію.

В 1254 році папа через свого нунція Опізо вдруге пропонує Данилу Галицькому королівську корону і обіцяє організувати Хрестовий похід проти монголо-татар. Літописець каже: “Опіза прийшов і вінець приніс, обіцяючи допомогу мати від папи, він же (Данило) не захотів”. Пізніше князь Данило неохоче прийняв корону і став чекати військової підтримки від угорського короля та польських князів проти татар. Але ніякої допомоги від папи він не дочекався і тому порвав з ним будь-які зв’язки.

Сучасні католики та греко-католики люблять посилатися на цей історичний епізод, твердячи, що Данило Галицький таки прийняв унію. Та це не відповідає дійсності. Князь Данило будував свої відносини з папою не на релігійній основі, а на політичній. Історик М. Чубатий так і пише: “Унія Данила на Галицько-Волинській Україні не утрималася, оскільки заснована була на мотивах чисто політичних, а не релігійних”.

Те ж саме треба сказати про Ліонську унію 1274 року і Флорентійську унію 1439 року. Вони були побудовані на чисто політичних основах, спекулятивними методами і тому були недовговічними.

В 1458 році папа Калліст III на Україну направив уніатського митрополита Григорія. Цей митрополит, придивившись уважно до обставин, зваживши усі “за” і “проти”, перейшов у Православ’я.

Усі ці унії на Україні були мертвонародженими. Вони не пустили коріння на нашій землі.

Інша справа – Брестська унія 1596 року, яка, на горе нам, живе ще й досі і ділить наш народ на два непримиримих табори,ділить батька із матірю,брата із сестрою. Поляки знали, як можна між собою посварити українців. Погано, що МИ самі українці цього не зрозуміли за 400 літ.

Варшавська єзуїтська курка підкинула нашій українській квочці яйце, з котрого вилупився монстр.

Іван Франко у свій час писав: “Унія була причиною довгої та тяжкої боротьби серед нашого народу і остаточно принесла незлічимі шкоди цілому його духовному і політичному розвоєві”.

Прислухаймось до голосу Кобзаря який свідчить ось про що:

Ще як були ми козаками,
А уніі не чуть було
Отам-то весело жилось!..
Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьондзи і запалили,
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сліз І крові…
(Орська кріпость, 1847р.)

Поляки, запровадивши у нас унію, кинули головешку в копицю українського сіна, яка горить ось уже цілих 400 літ горить і не згасає, часом жевріє, а інколи навіть палахкотить.

Український історик М. Грушевський писав: “Пани й королі польські, слухаючись своїх духовних католиків, собі за обов’язок мали, щоб віру католицьку ширити, а православну тіснити, аби православні на католицьку віру приставали. Спочатку думали вони навіть зовсім православну віру знести, та що православні за свою віру дуже держалися, то королі боялися так дуже їх зачіпати. Тоді надумали “унію”, себто злуку – з’єднання православної віри з католицькою: щоб богослужіння, церкви, обряди – все залишалося так, як було, а тільки, щоб православні слухалися папи”.

Тоді унію насаджували поляки, щоб знищити нас, а тепер її насаджують греко-католики . Але в ім’я чого? Заради великої Польщі, чи ради нашого знищення? Якщо так, то чому вони кричать, що будують Україну, коли фактично вони проти неї, вони руйнують її.

Унія готовилася поступово, ще за сто літ до її впровадження польські королі, не рахуючись з церковними канонами, зловживаючи правом патронату, самі призначили на кафедри архієреїв, в монастирі – ігуменів, і навіть, деяких парафіяльних священиків. На ці місця вони ставили, певна річ, людей своїх, податливих, нестійких, щоб результатом їх служіння був перехід пастви в унію.

Унійна справа набирала швидкісних темпів. Поляки спішили зробити унію без згоди народу. Львівський єпископ Гедеон 1-го липня 1595 року написав протест проти такої унії. Він писав: “Постанова про унію зроблена наперекір правилам і звичаям нашої Православної віри, нашим законам та вольностям – без відома і дозволу патріархів, наших духовних наставників, Постанови духовного Собору, а також без волі світської влади, як відомих старожитних вельмож, так і простих людей Православної віри, без згоди яких ми нічого не хочемо робити”.

23-го грудня 1595 року деякі єпископи на аудієнції у папи Климента VIII в присутності кардиналів цілували пантофлю на нозі папи і, стоячи на колінах, подали йому прохання від зрадників-єпископів прийняти їх в лоно Римської Церкви. На згадку про цю подію було вибито медаль, з одного боку котрої був зображений папа, а з другого – папа на троні благословляє уніатського посла, який рабськи стоїть на колінах. Внизу надпис:. “.Руських приймаємо” і дата – 1596 рік.Як це низько для нас Українців!

Даремно греко-католики перекручувати історію і висувати те, чого не було ніколи; даремні також зусилля довести, що св. Володимир Великий прийняв віру католицьку — Римську, бо цьому ніхто не повірить, крім тих, хто не бажає знати істину та зневажає історію свого народу.

Ось що свідчить великий поборник Православ’я на Україні, патріот свого народу князь Костянтин Острозький, звертаючись до головного відступника є. Іпатія Поцея: «Подивись тепер оком і послухай ухом, що ви накоїли своєю унією, вартою плачу та ридання!.. Нема такого міста, нема такого села, яких би ви не наповнили плачем, риданнями, стогоном, голосінням, сльозами людей, які держаться батьківського Передання та віри!.. Якого ви не вчинили гоніння, наруги, обпльовування, збентеження… Якого ви не виконали кривопрокляття, забивства, тиранства, муки, насилля в домах, церквах, школах…

Ви висушили взаємну любов у людях, вчинили, роздор між батьками та дітьми, між братом і братом…» («Отпис», 1598 р.)

Можна із всього зробити висновок що греко-католики нищать Україну,Православну віру ,хотять зробити нас рабами папи.Задумаймось і тримаймось свого.
Душу ,тіло,ми положим за нашу Свободу ,і Покажем що Ми браття Козацького роду!!! А козаки ми знаємо були Православними!Коли промовляєш слова Українського гімну будь чесним до своєї історії!Не зраджуй вірі Козацькій-Православній!Не дозволяй ділити України!Рим нам не батько ,Москва нам не мати,ми маєм КИЇВ!!!

Неправда що підкорила світ

Життя дуже складна штука і, по суті, майже кожен з нас живе в полоні своїх міражів, примарних надій і мрій. Так вже сталося, що лише ми встигли народитися, як потрапили в полон. У полон очікування ЗАВТРА. Кожен день стає днем очікування: завтра я стану великим, завтра я піду до школи, завтра я стану знаменитим музикантом, завтра я стану опорою для батьків, завтра я стану щасливим у шлюбі і буду більше приділяти уваги дітям, завтра я порадію життю, ЗАВТРА … Але правда в тому, що «завтра» просто не існує! Є одна реальність – сьогодні. Вчора – це те, чого вже немає. Завтра – це те, чого ще не існує, і хто може знати або навіть стверджувати, що воно все-ж таки настане, зявиться в його житті? Ти можеш сподіватися, мріяти і планувати, але як ти можеш жити завтрашнім днем? Він належить тільки Богові, і будеш ти в ньому чи ні, залежить тільки від Нього! Кожного разу, прокидаючись вранці з Божої милості, ти вже вирішуєш, де ти будеш жити – сьогодні або завтра. Але для багатьох сьогодні – це лише зал очікування. Вони народжуються, дорослішають, але так і не починають жити повноцінно, відкладаючи найважливіше “на завтра”. Вони живуть неначе упівсили, думаючи, що завтра все встигнуть. «Завтра я прийму важливе рішення. Завтра я скажу, що люблю. Завтра я розповім про Христа. Завтра я залишу погані звички. Завтра приділю більше уваги дітям аніж інтернету. Завтра … » Тут і криється обман: ми постійно не встигаємо до того завтра! Ось так і залишаємося, не долюбивши, не доказавши, не довершивши, дивлячись, як життя швидкісним потягом проноситься повз нас. Завтра – це найгеніальнішій і жахливий за своєю силою обман, який захопив все людство, не розділяючи нас на розумних і дурних, талановитих і нездар, добрих і злих. Приспані примарними мріями про завтрашній день, ми навіть не здогадуємося про те, наскільки великі і масштабні розміри того, що ми втратили! У гонитві за «синім птахом щастя» зникає сон і апетит, втрачаються сили, але ми так і залишаємося ні з чим. То чи варто очікувати ЗАВТРА? Чи можеш ти бути впевненим, що відклавши, щось важливе на потім, на завтра, ти зможеш це зробити? У Біблії є дуже цікаві слова: «Дні лукаві». Чи можеш ти бути впевнений, що завтра ти встигнеш зробити все, що задумав, чи може все ж варто, нарешті, почати жити сьогодні, щоб завтра вже ні про що не шкодувати?!